Мені 44 роки. Живу з чоловіком і двома доньками в місті Снігурівка Миколаївської області. Працюю в лікарні. Зранку 24 лютого ми з чоловіком збиралися на роботу, але, коли дізналися про початок війни, залишилися вдома. У наш будинок прилетів снаряд. Він влучив у кухню, а ми в цей час спали в кімнаті. 

Не було світла, газу, води. У нас був газовий балон. Ми просили людей, щоб вони з’їздили до Миколаєва заправити його. Пізніше зробили на вулиці піч і готували на ній. Воду підвозили. Продукти й ліки купували на ринку. Ходили по них, коли стихали обстріли. 

Окупанти забрали мого чоловіка в поліцію, зв’язали і били. Потім посадили в підвал, де було ще п’ятеро чоловіків. Туди залетів снаряд, але не розірвався. 

Ми майже не виходили з будинку. Мої старшій доньці п’ятнадцять років, а меншій – десять. Я боялася, щоб окупанти не зґвалтували їх. Коли летіли снаряди, ховалися у підвалі п’ятиповерхового будинку. Настелили там матраців. Вранці приходили додому, щоб приготувати їсти, а ввечері поверталися у підвал. 

Думаю, що війна закінчиться цього року. Хочу жити в мирі і спокої.