Снаряди прилітали в Пологах поряд із будинками. У місті не було світла, води та газу. Окупанти на вулицях обшукували людей, особливо чоловіків. 

Війна застала мене 24 лютого на роботі. Я працював з 8 до 17, і коли ми з колегами прийшли зранку, вже було чутно вибухи й стрілянину. Ми одразу зрозуміли, що все почалося.

Перша ніч була більш-менш спокійною. Але вже 2 березня, коли окупанти зайшли в Пологи, стало дуже гучно. Ми з родиною не спали, бігали по підвалах. Ще 24–25 лютого виходили на роботу, але постійно були тривоги, доводилося ховатися в бомбосховищі.

Найбільше мене шокувало те, що в росіян немає жодних меж. Я жив у центрі й щодня ходив до мами через блокпост. Спочатку перевіряли дуже жорстко, змушували роздягатися до футболки. Потім стало трохи простіше, менше чіплялися.

У місті не було ні світла, ні води. Газ ще був. Воду я брав у сусідів із колодязя. 

Магазини одразу закрилися, їжі не було. Десь через два тижні почали відкриватися, з’явилися крупи, потроху завозили хліб. Спочатку пекли самі, потім хліб почали привозити рятувальники. 

Найбільше я переживав за свою сім’ю. За себе майже ні. Старша дочка була в Києві, коли все почалося, сиділа в метро в бомбосховищі, потім виїхала за кордон. Ми досі не бачимося, лише телефонуємо. Молодша зараз зі мною в Запоріжжі.

Коли почалися сильні обстріли, ми думали виїжджати, але спочатку залишилися. Та одного дня все вирішилося саме. Я зранку прийшов до мами, ми садили картоплю. Почалися прильоти. Я залишився у дворі, сидів біля гаража. Потім знову почало прилітати. Я вийшов, а вибухи вже були зовсім поруч. І буквально через кілька хвилин снаряд прилетів прямо у двір. Я закричав, щоб усі лягали. 

Почалися вибухи, всі попадали. Я підняв голову, почув свист і за секунди був новий приліт. 

Побачив, що з хати йде дим, і одразу побіг туди. Все навколо вибухало. Я дуже боявся за маму, бо вона залишилась у хаті.

Коли я забіг, усе було розбите, скло посипалося на неї. Вона була в шоковому стані, не могла говорити, але серйозних поранень не було, лише порізи. Снаряд упав буквально за два метри від того місця, де ми сиділи. Я досі не хочу це згадувати.

Після цього ми вирішили виїжджати. Зібрали тільки найнеобхідніше, одну сумку. Забрали кішку. Собака залишилася з братом.

На блокпостах росіяни всіх перевіряли. На одному сказали, що моє обличчя знайоме, і я відповів, що вже місяць тут ходжу. Десь пропускали швидко, десь тримали довше. На останньому блокпості змушували роздягатися повністю. 

Зараз я з дружиною і мамою в Запоріжжі. Роботу знайти важко. До війни я багато років працював на заводах, усе було стабільно. Тепер я без роботи.

Моє життя повністю змінилося, змінилися думки, відчуття, ставлення до всього. Мене тримає моя родина. Вона допомагає не зламатися. Я не знаю, коли закінчиться війна. Дуже хочу повернутися додому і сподіваюся, що це станеться якнайшвидше. Майбутнє туманне, але будемо відбудовуватися. Головне не падати духом.