Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 431
Олександр
вік: 39
«Спочатку було незрозуміло, а потім стало страшно»

Разом із прифронтовою Авдіївкою її мешканець Олександр пережив найважчі та страшні дні зими 2015 року. Люди залишилися без води й електрики, ховалися в підвалах і льохах від снарядів, але не змогли залишити рідне місто.

"Цим і щасливий, що я живий і далі живу, що залишилися живі мої рідні та близькі, моя дочка, яка теж знаходиться в цьому місті. Напевно, я став більше цінувати мир, частіше став замислюватися про життя. Не можу сказати, що на 100% відчуваю себе безпечно. Але однак мрію про щасливе життя".

У 2014 році, десь у травні почалася стрілянина. І для мене почалася війна. Але я спочатку не надавав значення таким думкам. Навіть не пам’ятаю, коли саме зрозумів, що все затягнулося і незрозуміло, коли закінчиться.

Спочатку було незрозуміло, а потім стало страшно. І ніхто не знав, що буде далі, і досі ніхто не знає. Начебто місто ушляхетнюється, будується, налагоджується, ремонтується, а стрілянина досі триває періодично. Тому сидиш і думаєш: що буде далі?

Я бачив військові дії, як їздили танки. Природно, усі в Авдіївці переживали за своє місто, боялися, що під час чергової перестрілки сюди прилетить черговий снаряд. І потрапить він у його будинок або тут поруч упаде?

Було дуже багато переживань із найрізноманітніших приводів. Від страху люди ховалися в бомбосховища. Хтось у під’їзді, хтось у бомбосховища в школах, багато хто в приватному секторі в льохи залазили. Я спускався у своєму під’їзді на перший поверх, мені там було безпечніше. Боявся, що я залізу в підвал, а будинок завалиться.

Це все добре запам’яталося. Коли затихло, у мене в очах ще довгий час світло блимало – така психологічна травма. Світло горить, а мені здається, що воно блимає. Звичайно, ми ж усі на нервах були, цього не поясниш словами. Хотів би я це забути як страшний сон! Я ж ніколи не міг уявити, що в моєму рідному місті буде війна.

Із різних причин я не міг виїхати доти, доки в Авдіївці не стало зовсім погано. Узимку 2015 року місто почали атакувати дуже сильно, і люди почали рятуватися хто куди. Я виїхав до рідних. Вони допомагали мені, коли я був в Авдіївці, тому що мої заощадження закінчувалися, а виживати треба було якось. Водопровід постійно перебивали, нам привозили воду на машинах, переважно технічну. У місті люди робили свердловини, щоб можна було набрати питної води. З електрикою теж були проблеми, у будинках було холодно. А магазини потихеньку працювали. І ми якось виживали.

Цим і щасливий, що я живий і далі живу, що залишилися живі мої рідні та близькі, моя дочка, яка теж знаходиться в цьому місті. Напевно, я став більше цінувати мир, частіше став замислюватися про життя. Не можу сказати, що на 100% відчуваю себе безпечно. Але однак мрію про щасливе життя.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій