Миронець Дмитро, 11 клас, Сахновецька ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Маншина Алла Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Коли ж зійде українське сонце?», «Люблю тебе, рідна Україно!», «Як писали Великі…», «За Україну», «Мої Герої-односельці» і ще багато інших поезій я написав за період повномасштабної війни. Вони швидко з’являються у моїй голові і лягають рівними рядками на папір, особливо у години роздумів.

Знаю, що недосконалі, не завжди є рима, але пишу, виливаю свій біль на аркуш білого паперу, а потім зачитую своїм першим поціновувачам – батькам. Вірші-туги, вірші-надії – ось основні мотиви моєї поезії!

Війна. Вона увірвалася до нашого маленького села на Хмельниччині, що поблизу Старокостянтинова, зненацька, вже 24 лютого 2022 року ми не розуміли до кінця або просто не бажали вірити, що починаються жахіття війни і у нас, похапцем збирали речі, носили все у погріб, намагаючись хоч якось врятуватися. А над головами в цей час пролітали ракети.

Плакали всі, лише маленька племінничка не могла зрозуміти, що відбувається і тулилася до мами.

Почалися важкі часи… З кожним сигналом тривоги (а їх було дуже багато) ми бігли до погреба з вірою, що лише так врятуємося. Кожного разу не покидала думка, що, якщо так буде і надалі, то просто не витримаємо. Опускалися руки, хотілося весь час кричати: «Зупиніть це страхіття!»

А далі почали забирати молодих чоловіків на фронт, велика кількість пішла добровольцями, дехто повернувся з-за кордону і відразу пішов у військкомат. 

Кожна родина у селі намагалася чимось допомогти для фронту: одяг, продукти, взуття, теплі речі, гроші… Все для ПЕРЕМОГИ!

І сьогодні не зупиняємося, дружно допомагаємо чим можемо, збираємо у школі все необхідне та передаємо волонтерами, плетемо сітки і відправляємо нашим хлопцям. Дуже радіємо. коли отримуємо слова подяки від наших Героїв. Розуміємо, що не можна сидіти, склавши руки, тому теж вносимо свою частку, нехай і невеличку, у ПЕРЕМОГУ!

Наше життя сьогодні – це постійне долання труднощів. Уже важко згадати ночі без тривог, хвилювань, втома від недосипання, дрони, які дуже часто залітають до нас і несуть небезпеку, світло, яке вимикають. І, на диво, ми теж звикаємо до усіх цих труднощів. А як по-іншому!? 

Весь час думаєш про наших Героїв і розумієш, що їм у сотню разів важче, тому ми не можемо нарікати на свої будні.

Герої, наші Герої, їх тисячі! На жаль, є такі, що оберігають нас уже з неба, Ангели-Охоронці. У наше невелике село вже шість разів приходили страшні звістки.

Проводжаємо Героїв усі разом, намагаємося розділити з рідними страшний біль втрати, підтримати їх. У такі хвилини особливо важко, коли бачиш, що хлопці лише на декілька років старші за тебе.

Біль страшний, невимовний біль! Смерть катам, горіти їм у пеклі!

Свято віримо, що ПЕРЕМОГА буде за нами, не зламає нас ненависний ворог, бо ми УКРАЇНЦІ, з діда-прадіда звикли захищати свою рідну неньку УКРАЇНУ! На завершення хочу додати одну зі своїх поезій.

Коли ж зійде українське сонце!?

Коли ж зійде українське сонце?

Коли ж зійде воно нарешті?

Наші втрати великі, ми немов у страшному кіно,

Та реальні всі сцени, за життя стоїмо.

За ту Україну, за вишневий той сад,

За рідну землю і народ прекрасний наш

За північ і захід, за південь і схід,

За посивілих батьків та діток своїх.

Ти, сонце, зійди, і смерть за собою у тінь зажени,

Нехай не лягають Герої до сирої землі,

Хай з хмаринки зійдуть та додому прийдуть,

Хай мати заплаче від радості,

Що син у бою не поліг.

Забудемо всі негаразди й страхи,

Згадаємо тих, хто приходить у сни,

Запалимо свічку й нехай та горить,

Допоки не зійде те сонце, що спить…