Трофименко Дмитро, 10-б клас, опорний заклад загальної середньої освіти "Сузір'я" Оріхівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Сьомченко Ольга Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це те, що перевернуло моє життя і змусило швидко подорослішати. Я – Дмитро з міста Оріхів, яке стало однією з точок на мапі, де люди щодня відчувають страх і біль через ворожі обстріли. 1000 днів війни – це 1000 днів втрат, тривоги і надії, але також це шлях до переосмислення, хто є я і ким є моя родина.

На початку весни 2022 року наші вулиці стали лінією фронту, коли російські війська почали масовані обстріли. Постріли й вибухи було чути звідусіль, а кожен день приносив нові руйнування. Ми швидко зрозуміли, що залишатися в будинках небезпечно, тому почали ховатися в підвалах. З собою брали найнеобхідніше – воду, їжу, ліхтарики.

У підвалі було сиро і холодно, але це стало єдиним місцем, де ми могли хоч трохи відчувати себе в безпеці.

Кожен звук зверху здавався все ближчим і ближчим, і ми завмирали, молячись, щоб удар обминув наш дім.

16 квітня 2022 року – дата, яку я ніколи не забуду. Того дня ми з родиною залишили Оріхів і переїхали до Запоріжжя, міста, яке стало нашим новим домом і точкою відліку нового етапу життя. Наш переїзд був не вибором, а необхідністю, адже небезпека стала занадто великою. Залишити все було нелегко: кожна вуличка, кожен знайомий будинок залишився там, де ми виросли, і де вчора ще було наше життя.

Тим часом мій батько, Анатолій, залишився працювати в Оріхові, щоб виконувати свою важливу роботу рятівника.

Працюючи під обстрілами, він рятує людей і гасить вогонь, який постійно залишає ворог. Кожен день його праці – це боротьба за життя і, одночасно, безпека інших. Це героїзм, який я бачу у кожному його слові, навіть якщо він рідко говорить про пережите. У ті моменти, коли ми розмовляємо телефоном, я чую його спокійний голос і розумію, що він намагається не показувати своїх страхів. Але я знаю, що йому важко, що він хвилюється, хоч і робить усе, щоб підтримати нас.

Моя мама – соціальний працівник у Запоріжжі, і її робота тепер теж наповнена сенсом. Вона підтримує людей, які, як і ми, були змушені залишити свої домівки, а також літнім людям, які потребують допомоги.

Я бачу, як вона щодня робить усе можливе для інших, щоб полегшити їхні страждання, навіть якщо це дуже важко. Вона знаходить сили, щоб підтримувати мене, свого чоловіка і ще багатьох людей, які потребують допомоги.

У Запоріжжі моє життя теж змінилося. Спершу було важко пристосуватися, було важко знайти нових друзів, звикнути до нового середовища. Але за ці 1000 днів я навчився цінувати те, що маю, і людей, які поруч. Війна показала, наскільки важливими є підтримка, дружба, родина.

1000 днів війни – це 1000 днів випробувань. Я навчився боротися зі своїм страхом, зрозумів, що сила не завжди в фізичній потужності, а в стійкості духу. Я бачу її у своїх батьках, у собі і в усіх, хто продовжує жити та працювати, допомагати іншим, не дивлячись на обставини.

Війна – це те, що змінило мене. Я мрію повернутися в Оріхів, побачити ті місця, які зараз здаються такими далекими. І хоча ми живемо в новому місті, я вірю, що одного дня ми зможемо повернутися, що цей біль залишиться в минулому, а ми відновимо наш дім і наше місто.

Ці 1000 днів навчили мене тому, що сила – в єдності, а стійкість – у вірі. Вірі в себе, у родину і у свою країну. Війна не зламала нас – вона зробила нас сильнішими.