Моя донька - неймовірно активна дитина, вона живе спортом, танцями та гімнастикою. Вона завжди виступає на сцені, любить увагу та успіх, а зараз дуже мріє про новий телефон. Але за її посмішкою на виступах ховається біль, який неможливо вилікувати.

Ми були в Маріуполі під час вторгнення і пережили там усе те пекло. Коли виїжджали, кожного дня стикалися зі смертельною небезпекою. Наше життя змінилося кардинально: ми втратили житло, рідне місто, друзів. Та найстрашнішим ударом для сім'ї стала втрата батька - нашої головної опори, годувальника та відчуття безпеки. Це не передати жодними словами.

У моїй пам'яті назавжди закарбувалися дати, що розділили життя на «до» та «після». 12 березня 2022 року ми втратили свій дім, 16 березня згоріло житло бабусі. Ми змогли виїхати, але 6 березня 2023 року серце нашої родини зупинилося - загинув батько дитини. Ми продовжуємо жити в Україні, щодня стикаємося з новими обстрілами, але щоразу вчимося жити з цією величезною порожнечею всередині.