Баженов Ярослав Анатолійович, 15 років, учень 10 класу Апостолівського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чехман Валентина Едуардівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, о шостій годині ранку прийшло повідомлення на Вайбер мамі від класного керівника , що почалася повномасштабна війна в Україні.

Мої сусіди, знайомі, родичі почали збиратися виїжджати за кордон та на Західну Україну. Але батьки залишилися на місці, вдома. Моя мама почала готувати їжу для наших військових. Тато дуже просив нас всіх виїхати з країни, але мама не погодилася. Продовжуючи працювати та допомагати.

Страшно, просто жахливо, коли прилітають ракети, чуєш вибухи артилерії. А коли живеш недалеко від лікарні, болісно чути звуки швидких допомог з сиренами, знаючи , що везуть поранених військових, які боронять нашу країну.

Словами не передати почуття страху, невпевненості в сьогоднішньому дні. Я дуже хвилююся за молодшого брата, він сильно реагує на вибухи, підскакує від вибухів, іноді плаче.

Ніколи не забуду вечір п’ятнадцятого червня дві тисячі двадцять другого року, коли по нашому місту били з артилерії градами, як сипалися касети. Тато був на роботі, я з братом та мамою заховалися у коридорі.

Склалося тоді таке враження, що обстрілювали наш будинок та подвір’я. На щастя, у нас постраждав дах, ми всі залишилися живі. Такий малий осколок, але такий важкий, іржавий, наробив шкоди.

Батьки зранку відвезли нас у м.Дніпро, я з братом пробув там три тижні.

Повернувшись додому, країна агресор ніяк не заспокоївшись, двадцять другого липня дві тисячі двадцять другого року, почала ракетами бомбити всі наші школи у нашому місті. Як усе гупотіло, як здригався наш будинок, вікна, яка була заграва від вибухів. Знову вночі… Зранку було боляче дивитись на воронки, руїни, осколки… Деякі школи не підлягають відновленню. Країні агресора, яка напала на незалежність України, їм без різниці що руйнувати, по чому бомбити, обстрілювати.

Боляче те, що батьки роками добивалися, щоб відбулося велике будівництво наших шкіл. Щоб їх відремонтували, відбудували, покращити стан наших шкіл, нашого майбутнього життя, дитинства. Але ми відбудуємо, відстоюємо. Головне перемогти!

Приголомшило те, що друга армія світу програє, рашисти ведуть себе жахливо, вони зрадники, злодії. Хотіли заволодіти нашими землями, захватити нашу Батьківщину за три дні. Але ні! Наші хлопці сильні, мужні, непереможні, справжні герої. Вони мужньо відстоюють нашу країну, рідну Батьківщину.

Дуже чекаю миру на нашій Батьківщині. Хочеться спокою в душі, боляче дивитися на події, руйнування, біль, гнів. Чекаю, щоб дні проходили без прильотів, вибухів, трагедій та жертв.

Не забуваю, війна триває…

Вірю в перемогу, хлопці наші сильні, вільні.