Про початок війни дізналася вранці, 24 лютого. Була не вдома, а в гостях у батьків, в іншому селі... Збиралася їхати на роботу у сусіднє село, працюю там у школі. Мені зателефонувала колега і повідомила: "Вже почалося... Брат з Харкова телефонував, б'ють по військовим об'єктам... Директор сказала на роботу не приходити, чекати подальших розпоряджень... Повідомити дітей, щоб до школи не йшли..."

Не могла повірити, здавалося, що це все поганий сон, неправда... Все, що завгодно, але ЦЕ не може бути правдою...

У 21 столітті таке не може трапитися. Не полишала надія, що зараз все  це виявиться якоюсь брехнею, непорозумінням і більше нічого не буде.

По відчуттям здавалося, що в душі якась порожнеча і я перебуваю в прострації, не розуміючи, що ж далі ...

Найбільшими труднощами виявилося залишити домівку, коли зрозуміли, що окупація неминуча, адже "освободітелі" вже за річкою і незабаром будуть і в нашому селі. Уявити собі, що вони ходитимуть тут, поруч зі мною, не могла.

Це несила було б прийняти і пристосуватися.

Їхали 28 березня, коли вже авіація ворога повним ходом скидала бомби на Ізюм та залітала і до нас... Скидали бомби то там, то там, було вже страшно залишатися навіть не з огляду на окупацію. Село, в якому мешкало близько 2000 людей, стало порожнім за декілька днів...

Довелося їхати і нам...На три дні, як думали всі.

Найбільш шокуючою подією для мене була загибель моєї колеги, вчительки математики, яка загинула  в Ізюмі на власному подвір'ї від касетного осколка... Плакала з тиждень, не могла повірити, що цієї доброї, щирої людини немає більше.

Досі, згадуючи про неї, навертаються сльози на очі. Невимовний біль... Нехай земля їй буде пухом!...

Виїхали на Полтавщину, тож гуманітарних проблем не мали. Були власні заощадження, гуманітарна допомога, добрі сусіди та рідня поруч.

Повернулися додому через 14 місяців, коли в селі після деокупації відновили світло та мобільний зв'язок, інтернет.

В родині все гаразд, підтримували одне одного, цінували, берегли ...Все добре. Але зіпсувалися стосунки з ріднею, війна внесла свої корективи...Як буде далі? Відповіді немає...Головне, що всі живі. Роботу маю. Завдяки дружньому колективу (з тих, хто виїхав), відкрили минулого року школу-онлайн, бо адміністрація  школи була в окупації і шансів на її відкриття було мало.

Про її відкриття та пошуки дітей- то окрема історія. Тож працюю і надалі, вже  30 років в школі. Професію змінювати не планую.

Приємним моментом було неочікуване звільнення Ізюма та Харківської області...

Були безмежно щасливі і , водночас, боялися повірити, що це правда.

Є річ, яка нагадує мені про війну. Це ключі... Від школи (бо я раніше за всіх приїздила з іншого села, то вони були в мене) та мого кабінету... Я їх взяла з собою, виїхавши з дому. Вони і зараз є у мене, хоча відкривати ними нічого-двері школи були виламані, ключі не потрібні...

Поки що не потрібні. Відбудуємо школу-будуть інші.

А ці на згадку про те, щасливе довоєнне життя будуть лежати в моєму пеналі, як раніше...