Від мене до лінії розмежування півкілометра живу одна. На вулиці залишилося мало людей, усі роз'їхалися. Мені допомагає соціальний працівник, приносить хліб і воду. У нас тут весь час точаться бої, ми ховаємося.

Коли розпочалася війна, я вже була на пенсії. Ще був живий дідусь, ми тримали коз, було своє господарство. Ми раділи життю, дякувати Богу. А в одну мить все змінилося.

11 липня 2014 як почали нас бомбити, так і продовжують досі. Вже скільки років минуло з цього дня... Незабаром пальців на руках не вистачить, щоб порахувати.

Дідуся немає вже чотири роки, один інсульт, потім другий. Він лежав у ліжку і поряд впав снаряд, йому стало погано. Три тижні полежав у лікарні і все, впав у кому. Ось що з нами робить війна.

З перших днів обстрілів над нами все летіло та свистіло. Того вечора, 11 липня, у небі була велика заграва, і ми не знали, що нам робити і що буде далі. Це було так страшно! Все почалося після десятої години вечора. Найлютішому ворогові не забажаєш пережити таке.

За ці роки під час обстрілу постраждав наш будинок. Було розбито дах, вікна та паркан, вирвало двері. Це сталося у листопаді, на вулиці вже було холодно. Коли нас бомбили, світла не було. Газу немає і досі, труби розбили.

До війни було добре, ми намагалися, щоби старість була забезпечена. Довгий час ми не мали води, ми ходили до сусідів і набирали в них, але це далеко від нас. Наразі вода є, але вона технічна.

Я ледве на ходунках виходжу відчинити хвіртку, щоб до мене хтось зайшов, бо боюся, що мене тут не знайдуть. Іноді прокидаєшся і думаєш: «А може, й не було цієї війни? Може, це наснилося?». Але подивишся на руйнування і думаєш: «Ні, було...».

Нам добре допомагав Фонд Ріната Ахметова, дай Боже всім здоров'я. Ми отримували і крупи, і консерви, і тушонку. На той час вона дуже рятувала, бо кілька місяців нам не платили пенсію, магазини не працювали. Рінат Ахметов – єдина людина у світі, яка про нас подбала. Біля мене знаходиться Мар'їнська школа-інтернат, Фонд завжди вітав дітей зі святами.