Дочка поїхала на роботу рано-вранці - їх викликали. Приїхала і сказала, що почалась війна. Тільки вона сказала – одразу ракети прилетіли у квартал, скло все вилетіло в дев’ятиповерхових будинках. Ми в той же день виїхали і лишились домівки.

У нас старенька машина, але доїхали. Речей не брали - думали, що ненадовго, на пару тижнів. Але вже втратили житло. Все майно, що було вдома, розграбоване. 

Їхали і не знали, куди. Першу ніч переночували в Кропивницькому, а потім поїхали далі. У чоловіка родичі у Львівській області - думали, може, туди поїдемо. Нас ніч застала в Хмельницькому, вже десята година була. Я запропонувала зупинитись, в готелі переночувати. Дочка пішла дізнатись, чи є місця. Нам сказали, що є штаб організований для переселенців, дали нам адресу - ми туди поїхали. Нас там нагодували, дали номер телефону і адресу гуртожитку. Ми поїхали за тою адресою, там поселились. З того дня ми там мешкаємо.

Вся сім’я роз’їхалась. Ми в Хмельницькому, дочка - в Києві, син до Львова поїхав. Були спочатку всі разом. Роботи не було у сина, і він поїхав до Львова, щось знайшов, тепер всі в різних місцях. 

Приємно, що за нас піклуються різні організації. «Червоний Хрест» приїжджав раз на три тижні, таблетки і медичний огляд був. Ми живемо біля заводу, там у їдальні нас безкоштовно кормили. Спочатку в гуртожиток нам привозили три рази на день їжу майже два місяці, потім почали в столову ходити, але там самі обіди були. Потім міська громада для мешканців Луганської області кожен місяць виділяла допомогу – продукти і хімію. Дуже приємно, що ми не залишились осторонь, що про нас піклувались і піклуються. Мріємо, щоб найскоріше закінчилась війна, і повернутись додому.