Коли біля нашої хати впала ракета, на наступний день я взяла свого синочка і ми поїхали в Черкаську область. На той момент йому було чотири роки. Ми злякались дуже. Воно гепнуло і попали в АТБ. Ми всю ніч не спали, приємного дуже мало. 

Рано-вранці мені подзвонила сестра. Я відразу відбила, бо було тільки пів на шосту ранку. Потім я їй передзвонила, і вона сказала: «У тебе є 15 хвилин. Збирай малого, документи, речі першої необхідності, і ми виїжджаємо до Польщі» – «Що сталось?» – «Настя, у нас війна почалась, збирай речі!» 

Сестра поїхала з дітьми - в неї вони ще малі, а я залишилась, бо дуже вірила, що війна закінчиться за два тижні. Тоді робота зупинилась. Страшно було. 

Пройшов місяць, і Дніпро почали обстрілювати ракетами. Спочатку декілька разів на місяць, а потім - частіше. Мені було дуже страшно, я розуміла, що потрібно виїжджати. 

Коли переїхали, було складно знайти роботу. Ми в Дніпрі розмовляли російською, тому мені дуже часто робили зауваження стосовно мови. Дуже складно було перейти. Фінансово було нестабільно. Мій синочок хворий на епілепсію, і 24 лютого 2022 року хвороба почала прогресувати. 

Дитина захворіла на початку війни, і це найскладніше було. Ми думали, що це був переляк, тому що в перший день, 24 лютого, росіяни підривали майже всі військові частини на території України. Скоріше за все, він злякався, і надалі хвороба почала прогресувати. 

Шокує, що ми звикаємо жити так. Моя мама залишилась у Дніпрі. Коли була масована ракетна атака, я їй подзвонила - вона плаче і каже: «Нічого, зараз вони погатять, і завтра все буде спокійно».

Я не хочу виїжджати з України поки. Тут близька людина мені живе. Ми приїхали сюди, бо так сталось. Хочу, щоб цей жах закінчився. Хочу, щоб люди повернулись до своїх рідних домівок.