Було дуже страшно, тому що ми спали, і почався обстріл. Ми одразу не зрозуміли. Чоловік вийшов на вулицю, а там вже горіли будинки поряд. Ми схопили дітей та побігли до підвалу. Майже місяць жили в підвалі, а потім нас окупували. У нас вже нічого не було. Ми дуже економили, тільки дітям їжу залишали. Варена картопля без хліба, без нічого: цибуля - і все, бо не було навіть як готувати. Було дуже страшно, люди гинули, дітей не могли вивезти.

Люди виїхали, а потім повернулися по свої речі і запропонували нам з ними поїхати. Ми не могли ніяк виїхати, бо про нас ніхто не знав. Ми були в такому районі, що дуже далеко було бігти до автобусів евакуаційних, а з маленькими дітьми ми б туди не добігли. Нічого не взяли, тільки документи й дітей, сіли в машину - і нас вивезли. 

Худобу всю сусідам повіддавали. Сказали, щоб різали і їли. Все залишили сусідам.

У середньої дитини був переляк. Ми лікували, займалися з психологом. Наймолодша на той час дитинка теж по ночах дуже плакала, на будь-які гучні звуки дуже сильно реагувала. Ми розповідали дітям якісь історії, щоб вони переключалися. З дітьми займалися психологи - вони дітей налаштовували розповідати історії, хлопки робити, щоб не так було лячно. Все одно вони хвилюються, якщо якийсь звук гучний, але вже не так реагують, як раніше. 

Сподіваємось на майбутнє без війни.