Прокинулася я від вибухів о четвертій ранку. Був сильний гул літаків і вибухи. Прийшла на роботу, а там уже всі люди казали, що почалася війна. 

Нас евакуювали, тому що тут була прифронтова зона. Наше Лупареве - за 10-12 кілометрів від села Олександрівка Херсонської області, яке вже було окуповане. Там росіяни стояли і обстрілювали нас. Хати розбивали. 

І світла не було, і води, бо її не качали. Гуманітарку привозили. Час від часу ремонтували під обстрілами лінії електропостачання. Відремонтують, потім знову приліт – і стовпи падають, усе горить. Ось так ми і жили.  

Я техпрацівниця, прибираю біля магазину. 

Був приліт до магазину, і вбило двох хлопців молодих. Одному ногу відірвало, другого навпіл перебило. А третій хлопець сильно поранений був. Це був такий стрес і страх! 

То були приїжджі хлопці, але ми їх знали. Із сусідніх сіл були люди евакуйовані до нас у шкільний підвал. А коли вже почалися сильні обстріли Лупаревого, стало все горіти і диміти, то їх евакуювали кудись далі.

Я ще в Миколаєві у сина, тому що вдома помешкання непридатне для життя, потрібно його відремонтувати.

Я думаю, що нам дадуть допомогу, а ми, українці, люди патріотичні, і будемо битися до останнього. Найбільше хотілося б миру і спокою. Щоб закінчилася війна, щоб ми змогли в такому віці дожити до перемоги і хоч трошки ще пожити. Щоб наші діти не знали, що таке підвали та повітряні тривоги. Це найголовніше зараз.