Марія Пшеничко, Стерченська ЗОШ І–ІІІ ступенів, 11 клас
Викладач, що надихнув на написання есе – Вишняк Ольга Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, війна, війна… «Три роки ми говоримо про війну… Навчились говорити про власне минуле, враховуючи війну. Навчились будувати свої плани, з огляду на війну. Маємо слова, щоби виявити свій гнів. Маємо слова, щоби висловити свій жаль. Маємо слова, щоби засвідчити свою зневагу. Маємо слова для проклять, маємо для молитов, маємо всі необхідні слова, якими можна сказати про себе в часи війни», - так висловлювався український письменник, перекладач, громадський діяч, фронтмен гуртів, автор романів та поетичних збірок Сергій Жадан ("Три роки ми говоримо про війну").

Сьогодні. Зараз.


Теперішнє сьогодні - це постріли, вибухи, стерті з лиця землі села і міста, люди, які ніколи більше не повернуться, дітки, які назавжди стали янголами.

Теперішнє зараз - це думати про майбутнє, сподіваючись, що війна закінчиться, весь час жити в тривозі, покриватися мурахами від страху, коли чуєш голосний звук тривоги. І найстрашніше з цього "Сьогодні і Зараз" це те, що люди звикли. Люди пристосувалися до такого життя, дехто навіть і забув, як це - жити без війни, хоча прекрасно пам'ятає і той перший, страшний день, і перший гул сирени, і паніку людей, а життя до війни ніби стерлося з пам'яті. Життя до 24 лютого 2022 року.

«Письменник теж не може обійтися без мови ненависті - вона необхідна так само, як мова любові. Війна стала реальністю, і це мова війни. Але ми не тільки проклинаємо – ми також ридаємо, нас щодня приголомшують чергові втрати», - висловлювався Юрій Андрухович.

Скільки невинних життів забрала ця клята війна…

Споконвіків українське населення потерпало від рук жорстоких "сусідів", яких ми так більше ніколи назвати не зможемо, навіть не через образу чи щось таке, а через ненависть. Люту ненависть не відібрати, вона житиме вічно в тих матерях, які втратили своїх дітей, в дітях, які втратили найрідніших людей - батьків, у всіх, у кого ймення "українець".

Скільки поколінь українців зазнало біди саме від росії. Скільки страждань, голодів і мук пережило корінне населення нашої Батьківщини. І навіть зараз, в XXI столітті, ми досі маємо чути звуки вибухів, це навіть не вкладається в голові.

Мені боляче думати про це, але я, водночас, відчуваю настільки сильну гордість за свою країну, за те, що вона стільки горя пережила, але досі живе, і я гордо можу назвати себе українкою.

Мене переповнює гордість за своїх людей, за захисників і захисниць, завдяки яким я зараз живу, дихаю і посміхаюся.

Я просто бажаю їм того ж в стократ разів більше і дуже низько вклоняюся їм. Коли я думаю про це, мені стає так приємно на душі, що я живу тут, що я спілкуюся цією мовою, що наразі весь світ знає про силу моєї країни і відчайдушних воїнів, які, як справжні янголи, земні й небесні, оберігають нас!

Патріотизм, незламна сила духу, сміливість - це риси характеру, які притаманні усім нашим українським прикордонникам.

Особливо прикордонникам острова Зміїний, яких вороги закликали здатися, а вони відповіли одним реченням «русский военний корабль, иди … », яке стало крилатим гаслом у цій війні і вже облетіло увесь світ.

Наведу рядки авторського вірша моєї вчительки Ольги Вишняк про захисників острова Зміїний і не тільки:

Плачуть серце і душа!
Що захисників з нами нема!
Вони полинули у небо!
Бо вважали, що так треба!

України не зреклися
Ворогові не здалися!
Ви назавжди у наших серцях!
Були, є й залишитеся повсякчас!

У такий складний час не можна стояти осторонь подій, які відбуваються навколо нас. За час війни ми об’єдналися ще сильніше, ніж було до війни. Всі роблять те, що можуть... Хтось став волонтером, хтось лікарем, інші виготовляють бронежилети, шиють білизну для захисників, готують смачну їжу. Це все, чим ми можемо віддячити їм. Це те найменше, що ми можемо зробити для них.

Війна дуже чітко показала нам нас самих. Без масок та ролей, зайвих образів та гучних пафосних слів. З'явились люди. Як є і які є - прості, відкриті, щирі, готові допомагати.

У кожної особистості життя після 24 лютого змінилося, моє також змінилося, і не лише життя, а й шлях, яким ми щоденно крокуємо. Кожен пам'ятає, як почув ту страшну новину і цей спогад назавжди залишиться у нашій пам'яті.

Цю війну запам´ятають всі надовго, не буде прощення ворогам за скоєне ними. Люди ще довго будуть проклинати їх за все те лихо, що вони принесли Україні.

«Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава…», - писала відома поетеса Ліна Костенко.

Я вірю, що скоро настане мир, ми переможемо зло, бо так завжди буває - світло має подолати темряву.

Слава нашому Богу! Слава нашому народу! Слава нашим героям! Слава нашій Україні!

Завершу розповідь цитатою Тараса Шевченка:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!