Наталя дуже співчувала біженцям з Бахмуту, які тікали з-під бомбардувань, в чому були, і прямо на вулиці віддавала людям свої речі 

24 лютого сестрі мого чоловіка було 60 років. Вона працювала на хлібозаводі, виходила на роботу о пів на сьому, а ми приїхали до неї ще о пів на шосту. Ми з чоловіком стояли на вулиці і я бачила, що летить ракета. У нас тут із 2014 року шумно, Горлівка ж поряд. Якщо чесно, то ми вже до цього звикли. Приїхали, привітали і зібралися їхати на роботу. А  тут дзвонить кума і каже: «Війна». Я не повірила. У нас бензин якраз уже закінчувався, і ми швидко заправилися. А потім такі черги були!

Донька наша в Харкові. Ми за неї дуже переживали, стільки сліз пролили! Вона о пів на сьому подзвонила і каже: «У нас у Харкові таке робиться! Такі вибухи!» Ми думали, як забрати її. Вона зразу переїхала до подруги на  перший поверх. Розказувала, що в Харкові ні хліба не було, нічого. Жодних запасів. І поки я знайшла людей, які будуть їхати повз нас, щоб її забрати в Костянтинівку… Знайшла дівчину, яка допомогла доїхати. 

І ми вдома також недовго побули. В кінці місяця виїхали разом із донькою, бо вона боялася і в нас перебувати. Поїхали з нею в Хмельницький удвох.

Було складно. Ми виїхали 30 березня, а 7 квітня був вибух у Краматорську. Стільки людей загинуло! Ми приїхали автобусом, я кажу: «Давай стрибнемо в електричку, доїдемо до Лозової». Доїхали до Краматорська. А як приїхали в Краматорськ, я дивлюсь – народу ціла купа. Сиділи по три чоловіки і внизу, і наверху. 

Потім я повернулася додому, а донька – до себе в Харків. Живемо поки що по домівках, а далі – як Господь управить. Яка буде обстановка, так і будемо діяти. У нас вже усе працює дуже злагоджено, за записом. Прийшов, отримав – і все. Ми не страждаємо, харчі є. Єдине, через що переживаю, – кажуть, «швидкі» виїхали з Костянтинівки. Не дай Боже, щось станеться! Ми все-таки вже літні люди: чоловікові моєму 67, мені- 60. У нас є в Ізюмі родичі, вони нас туди кликали, але там теж небезпечно. Ми віримо і молимося, щоб закінчилася війна. 

Я переживаю, коли в нас вибухи. У нас по чотири ракетні вибухи останнім часом вночі. А на початку війни ми взагалі не спали ночами. Тут як по графіку були обстріли: о дванадцятій і о четвертій ночі. 

Це дуже запам’яталося. Я навіть лікувалася, бо не спала ночами, поки не попила таблетки. А скільки у нас тут поранених, скільки біженців! Я торгую на ринку, ще якось тримаюся. Скільки було людей із Бахмуту – роззуті, роздягнуті. Ми їх тут і одягали, і взували. Я просто з себе зняла туфлі й дала жінці. І кофту давала. Поранених багато. 

Літаки кружляють дуже низько, ми аж присідаємо. Немає спокою. За останні три дні так тихо, наче немає війни. Як затишшя перед бурею. Боїмося. Ми так мріємо про мир! І хлопців мені дуже шкода.