Онук Галини народився за день до початку війни у Дніпрі, і вона поїхала допомогти  доньці. Додому на Донеччину так і не повернулася, бо в першу ж ніч її дім пошкодило «Іскандером» 

Я люблю Україну, тому не була в окупації жодного дня. Виїхала з Нікольського 23 числа на виписку свого внука у Дніпро, і додому більше не повернулася. Я там нічого не взяла.   

Вранці ми прокинулися вдосвіта від того, що подзвонив чоловік. Він поїхав додому вночі, бо йому на роботу потрібно було наступного дня. Він сказав, що вдарили «Іскандерами» біля нашого дому – впала стеля в одній кімнаті. Потім моніторили новини і дізнавалися, що відбувається. Був переляк. Був страх за онука, який тільки народився і лише один день провів у мирному житті. Був розпач. Я не знала, що робити. 

Чоловік швидко збирався. Нічого не взяв, просто сів у машину і поїхав. Шукав бензин, бо в нього не було. Ми дуже переживали за нього, бо було вже дуже складно їхати. Не було бензину, але, слава Богу, він виїхав.

Я досі не можу забути один випадок, коли сім'я з Маріуполя їхала додому, і на блокпості у Василькові розстріляли машину. Їхні фото були. Дівчинка трирічна бігала і шукала своїх маму й тата, а вони вже були розстріляні. 

Це для мене був шок, було дуже важко. Буча була дуже страшною - ми все моніторили і дізнавалися. Боялися за внуків. Онучка була в Києві. Вони виїжджали дуже важко, ми дуже хвилювалися за них тоді.

Я зараз у Польщі. Дуже добрі люди, допомоги було багато. Старалися виживати. Важко було усвідомити, що це все відбулося. Я не могла повірити. Дуже хочеться додому повернутися. 

Хочу, щоб майбутнє було мирним, і вся родина була разом. Я хочу, щоб у нас була квітуча країна. Взагалі, щоб повернулося 23 лютого і все було, як раніше.