Сім’я з сином-інвалідом виїжджала зі Степногірська з мінімумом речей у тісному мікроавтобусі. До Запоріжжя приїхали вкрай налякані

У нас троє людей у родині: жінка, син і я. Жінка – інвалід другої групи, вона дві операції з онкології робила. Син – інвалід дитинства другої групи. Жили собі. А коли війна почалася в Степногірську – воду перебили зразу, ми залишилися без води. Ходили на рудник набирати, кілометри за півтора. А потім зі світлом почалися перебої. 

Стали стріляти. То недоліт, то переліт. Ми розуміли, що колись і до нас прилетить. У сина стався нервовий напад, йому перекосило лице. Жінка сказала: «Давай виїжджати». Ми поїхали в Запоріжжя, і зараз ми тут. 

Я жив раніше в Запоріжжі. У мене тесть із тещею тут були, дружина звідси. Менший син тут живе наразі у їх колишній квартирі. Він зараз нам допомагає дуже добре. А зараз із середнім сином приїхали і пішли по лікарях. Спочатку в дев’яту лікарню, але там - купа поранених. Довелося по платних лікарях ходити, крапельниці робити, уколи, а це ж усе - гроші. Зараз у Запоріжжі стріляють періодично.

Ми вже від вибухів відвикли, та надовго не втекли. Прилітає то щодня, то через день, але далеченько. 

24 лютого я поїхав у Запоріжжя, в обласну лікарню. Купив ліки за рецептом і зібрався назад. Стою на розвилці – автобусів немає взагалі. Легкові машини їдуть, але ніхто не зупиняється. Простояв я там більше чотирьох годин. Потім їхала маршрутка на Мелітополь, і ще далі кудись. І той водій зупинився. Я кажу: «Дякую вам, що ви зупинилися, бо ніхто не зупиняється. А куди ж ви їдете? Кажуть, що вже Мелітополь обстрілюють». – «А куди мені діватися? У мене там - сім'я». На розвилці була купа техніки військової. І з ракетами, і всілякої… Я доїхав до розвилки, а потім п’ять кілометрів пройшов пішки. І в той же день я бачив, як летіла ракета. Вона пролетіла метрів за 15 від даху будинку. І потім ми зрозуміли, що лінія оборони - десь поряд. А згодом усе почалося… 

До війни проблем практично не було. Так вийшло, що маю неповну пенсію. Можна сказати, мінімалка. В обласному архіві загубили документи про сім років мого стажу. Але син нам допомагав. В принципі, все було нормально – і з ліками, і з їжею.

Коли розпочалася війна, почалися черги. Люди змітали все з полиць, і я змітав. Люди в паніці були. Ми майже чотири тижні там пробули, та й поїхали, все покинули. Що встигли – роздали. 

Я зателефонував волонтерам, вони сказали, що за 40 хвилин приїдуть і чекати не будуть. Ми швидко спустилися. З холодильника всі вигребли та на майданчику поставили. Але навіть не всі встигли віддати.

Ми вже наполовину зібрані були, але це був шок – за 40 хвилин зібратися. Взяли лише три сумки. Нам сказали зайвих речей не брати, бо на це місце краще ще одну людину взяти. Загалом ми вискочили з квартири і чекали ще хвилин десять. Приїхали за нами і запитують: «Чому ви так багато взяли? Ми б ще зайву людину взяли на це місце». Я сказав, що у сумках - особисті речі. Зрештою, у цьому бусику по дві-три людини сиділи на сидінні.

До Запоріжжя приїхали перелякані. Ми ж удома світломаскування робили, бо нас попереджали… Сюди приїхали – і теж одразу зробили світломаскування. Дивимося сусідами – а ніхто нічого не робить. Минув майже місяць, і ми навіть не знали, що після переселення нам належать якісь пільги. Ми вранці вийшли, сходили до супермаркету, скупилися, додому прийшли та більше не виходили майже місяць.

Я випадково довідався, що можна оформити статус переселенця. Почали оформляти. Але тоді це було проблематично, неорганізовано. Я тиждень тільки ходив установами, щоб усе оформити, ще й зі скандалами. У нас прості телефони, тому ми не всі змогли оформити, але нічого. Потім було простіше: сходив в один фонд, в інший, там потроху дали, ми запаслися крупою, макаронами. Нині нормально все. Тяжко фінансово, але руки-ноги є, тож проживемо.

Мені буде 66 років. Я міг би ще працювати, але я надірвався два роки тому. У мене грижа спинна та защемлення нервів. У мене і тиск, і серце, і спина болю. Тож я зараз непрацездатний.

Я так думаю, що війна триватиме таки менше, ніж два-три роки. Я навіть боюся подумати, скільки наших громадянських людей загинуло. А скільки військових? Цього ж ніхто не каже. А коли спливе це число, то буде жах!

Я розумію, що мають бути зміни. І все це буде. Я розумію, що треба буде змінювати дуже багато людей в уряді. Думаю, люди повернуться з фронту з тверезим розумом – і ми матимемо порядок. Бо з таким бардаком, який у нас коїться, коли рука руку миє, нічого доброго не буде.