«Сина ув'язнили, а його трьох дітей віддавали на усиновлення у Підмосков'я»

У перший день повномасштабної війни був сильний переляк. Почали бомбити Лівий берег. Ми довго від цього відходили. Передзвонювалися з усіма родичами, вони нам говорили: «Виїжджайте негайно». Але ми ніяк не могли повірити в те, що це відбувається насправді.

Ми не знали, що робити. У нас у всіх було німе запитання: "Що далі?" Я була в гостях у сестри. Якраз зранку ми прокинулись, і почалася війна. У нас не було ніяких запасів. Ми були дуже налякані і не розуміли, що нам робити. У нас не було ні хліба, ні води - нічого. Все було зачинене. На другий день почали мародерити всі магазини. Через кілька днів ми виїхали. Це було 28 лютого.

У дорозі були труднощі. Машина зламалась, над нами літали вертольоти. Пробирались стежками. Мій чоловік знав кожну стежинку в Маріуполі, тому ми їхали так, щоб жодна жива душа не бачила і не чула нас. Добирались ми чотири дні. Зупинялись, перечікували. Врешті зупинились у Києві. Мій молодший син винаймає тут квартиру. Приїхали у гарячу пору. У березні Київ бомбили. У нас на лоджії посипались шибки. Моя невістка народжувала восьмого березня під бомбардуваннями.

З Маріуполем обірвався зв'язок. Там у мене залишився син і сестра. Росіяни забрали сина у в'язницю, а його трьох дітей, яких він виховував сам, віддали чужим людям. Я дуже хвилювалась, що він не пройшов фільтрацію і його забрали в Оленівку, а діти залишились безпритульними. Дітям – сім, вісім і одинадцять років. Ми їх визволяли.

Діти були у Безіменному. Потім їх забрали у лікарню в Новоазовськ, а звідти відправили у Підмосков'я у дитячий табір, де віддавали на усиновлення. Старший внук примудрився мені звідти зателефонувати і сказати, що їх хочуть забрати по родинах.

Я телефонувала на номер гарячої лінії у інформаційне бюро для пошуку людей, ми координували дії, і нам вдалося забрати з Підмосков'я дітей. Це дуже страшно, коли твої онуки перебувають у такій ситуації, а ти почуваєш себе безпорадним.

Сина випустили в Оленівки. Його сильно били. Він дуже схуд. А коли туди привезли перших полонених з Азовсталі, почали звільняти місця. Йому пощастило, що його звільнили.

Ми безперервно шукали одне одного. Я писала у соцмережі, щодня переглядала списки, аби знайти де перебуває мій син з дітьми. А потім від знайомих дізналися про їхню долю.

Син тепер у Ризі. Коли його звільнили, він поїхав у росію за дітьми. Його запевняли, що їх привезуть назад, у Маріуполь, і що вони їх відправили відпочивати і оздоровлювати. Але потім дітям сказали, що Донецьк сильно бомблять, тому вони тимчасово будуть жити у російських родинах.

Волонтери привезли сина у Підмосков'я, вони зв'язувались з адвокатами, син ледве забрав дітей. Йому їх не віддавали. Волонтери негайно купили квитки для нього і для дітей до Риги, він досі там живе.

Мого чоловіка відкинуло вибуховою хвилею, вибило передні зуби. Він отримав такий сильний стрес. Ми ходили до психолога, бо чоловік досі не може спати ночами. Схоплюється, ходить вночі. Дуже важко. Чоловік приймає таблетки і досі не може відійти. Ми втратили роботу і житло. Записались у ЯМаріуполь,.

З нетерпінням чекаємо, що наші звільнять Маріуполь. У мене там молодша сестра. Вони не можуть виїхати через те, що свекруха не ходить і відмовляється виїжджати. Сестра каже, що там перебувати нестерпно.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/