На той момент, коли ми переживали окупацію Маріуполя, мені було 17 років. Я жила з мамою, з татом, ми були з моїм хлопцем і собакою. Ми думали, що все буде добре, тому що зазвичай бомбили тільки Лівий берег і ми звикли до цього.

Коли почалися сильні обстріли, ми вирішили спуститися у підвал. Наші українські солдати піднімалися на дах нашого будинку і відкривали звідти вогонь по окупантам. Під нашим двором є селище з дачами, і на той момент у ньому вже було багато російських військових. Багато маріупольців ходили до джерельця по воду і їх бачили. Між нашими і росіянами велась перестрілка навколо нашого будинку. Наш дім сильно не постраждав. У нас було кілька влучань в горище і в підвал. У порівнянні з іншими, наш будинок більш-менш вцілів.

Найважчою була відсутність інформації. Доводилося вірити всім підряд, ми втрачали надію. Змушені були готувати на багатті, бо варіантів не було. Їжа закінчувалась, але потім ми знайшли склади і брали звідти продукти. На початку війни складно було знайти воду і їжу.

Був шок, коли навколо нашого будинку всю ніч їздив танк і під ранок вистрілив у квартиру в сусідньому під'їзді. Від пострілу склалися три квартири. Пізніше пролітав літак, який скинув бомбу між нашим будинком і сусіднім.

Коли почав з'являтися зв'язок, ми зв'язались із ріднею у Києві, і вони знайшли волонтерів, які нас удвох із хлопцем безкоштовно вивезли на мікроавтобусі. Ми їхали три доби, стояли під Василівкою. Було дуже багато волонтерів, які вимагали шалені суми. Нам пощастило знайти безкоштовного волонтера.

Тато залишився вдома з нашим песиком.

Ми були у Дніпрі, тепер – у Києві. Обрали столицю, бо тут є навчальний заклад, куди я хотіла вступити і вступила.

Стрес я швидше придушую, ніж долаю.

Сподіваюсь, що до кінця весни звільнять Маріуполь, а до кінця літа – усі території. Проте не факт, що не продовжаться обстріли.