Лубенський Вадим, 8 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №107 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зайцева Олена Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Добро не лежить на дорозі, його випадково не підбереш. Добру людина у людини вчиться."

Ч. Айтматов

Скажіть, як виміряти допомогу, добро, надію? Скільки потрібно грошей, щоб когось зробити щасливим, врятувати життя? У кожного своя правда. Війна дає свої відповіді на ці питання і змінює наше ставлення до багатства й цінностей життя.

Місто Харків! Один з найбільших індустріальних та наукових центрів України. Тут я народився й живу, тут бачив своє прекрасне майбутнє… і тут мене застала війна.

Саме наше місто прийняло на себе перші атаки ворога. Страшний рев літаків, безкінечні артобстріли, вибухи, вибухи, вибухи… Чи буде цьому кінець?!                                                                                               

Ще вчора так було чудово! Моя дружна родина проживає в одному з найкращих районів міста, я успішно навчаюся в школі, відвідую чимало гуртків, маю багато друзів. У тата великий та прибутковий бізнес, у який я маю плани невдовзі потрапити. На 2022 рік ми покладали великі надії: збирались побудувати величезний будинок, купити нову машину та суттєво розширити бізнес. Я був дуже щасливий, та й не тільки я.                                                      

І ось 2022 рік… Кінець лютого. Чи про це ми мріяли? Коли почалась війна, у нас гостювала моя рідна сестра з маленькою дитиною.

Перші два дні ми переховувались у родичів у підвалі розміром 2х1,5 метри, де сиділо 7 людей. На третій день наш район почали дуже сильно обстрілювати. Прильоти були навіть по вулиці.

Тож на четвертий день ми виїхали з міста до села Краснокутськ. Тато залишився вдома, щоб приглядати за будинком. Коли ми тільки виїжджали з міста, нам подзвонив батько та сказав, що по вулиці, де ми нещодавно проїхали, зараз їдуть танки. Якщо б запізнилися на 10 хвилин, то ви б зараз не читали цю статтю. Ми навіть не знали куди їхати, завданням було просто покинути місто. Несподівано наші родичі з села запропонували зупинитися  в них. Ми досить мало спілкувались з ними в останні роки та давно не бачились, але незважаючи на це, вони прийняли нас, хоч самі жили в дуже маленькій хатинці. Яким щастям для нас була ця домівка. Так, немає великого достатку, але є тиша й спокій.

Дякую родичам, які в скрутну хвилину протягнули нам руку допомоги й ділилися усім, що мали.

Родичі, у яких ми переховувались у підвалі в перші дні війни, теж покинули Харків. Це батькова мати, сестра та три племінники. Ніхто не очікував на війну, тож баки з бензином були порожні. У тата залишились останні 50 літрів пального, які він хотів залишити на всякий випадок. Батько віддав це паливо їм. Він не залишив майже нічого для себе. А для мене це було так страшно: що буде далі з татом? І тоді я отримав відповідь на питання, що означає доброта. Це допомагати іншим, навіть якщо ти сам у безвиході. Я зрозумів, що таке єдність та допомога. На це здатні справжні українці.

Було приємно, що мої близькі  готові на самопожертву. Я зрозумів, що завжди треба допомагати людям, а не ігнорувати їхнє горе.   

Коли на нашому городі встановили засоби протиповітряної оборони, татові треба було терміново покидати зону. Батько зміг зібрати трішки палива та, взявши наших родичів, виїхав. Усі заправки були заповнені машинами, бензин закінчувався, і мої близькі були приречені залишитися у місті під обстрілами. На  шляху трапилась АЗС, де вже не було палива, але працівник, побачивши жінку з маленькою дитиною, увійшов у становище та віддав частину пального, яку залишив для власних потреб. Цього вистачило, щоб виїхати з міста.

Я ще раз переконався: українці – незламна нація: ризикуючи власним життям, вони допомагають один одному. Я був дуже вдячний тому чоловікові, що врятував мого тата, бо через день у наш двір прилетіла ракета, а в тітки повністю розбило дім.

Хочу сказати, що вчинок того чоловіка – героїчний: він віддав у той час найцінніше. Тож кількадесят літрів бензину можуть врятувати життя, і це найбільша допомога.

Коли я був у селі, то ми з родиною брали участь у пошуку домівок для переселенців. Ми знаходили та прибирали старі будинки, щоб інші змогли там жити. Я вважаю, що ми справді дуже допомогли багатьом сім’ям. Десь через 20 днів після повномасштабного вторгнення нам подзвонили та повідомили, що наш екскаватор взяли військові. Він був зовсім новий та дуже дорогий, але життя та  допомога військовим важливіша. Тому ми не сперечались. Коли Харківську область звільнили, моя родина переїхала додому та намагалась адаптуватися до нових умов життя.

Татові  дзвонили військові з проханням надати допомогу, і він допомагав чим міг: давав власну техніку, сам перевозив різні вантажі для оборони міста.  

Ці усі події та переживання за своїх рідних  загартовували мене, змусили стати більш дорослим.  Українці показали усьому світу, наскільки важливо допомагати в складний час, а не повертатись спиною, дбаючи про власні інтереси. Саме через це наша нація стоїть та дає опір ворогові! Дитинство закінчилось досить швидко, коли в країні біда - не можна залишатись осторонь від проблем. Учіться доброти в української незламної нації!