«Швидко збираємось, вибухає Арсенальна база!»

Антонова Катерина, 15 років, Балаклійський ліцей, м.Балаклія

Есе «Один день»

Страшне слово «війна». Війна - це збройне протистояння. Це коли матері зі сльозами на очах змушені відпустити своїх синів на фронт, це коли жінки з дітьми чекають на повернення живого чоловіка додому, коли люди вимушені покинути свої рідні домівки та їхати «куди очі бачать». Це той час, коли люди стикаються з новою реальністю.

На превеликий жаль, у двадцять першому столітті по всьому світу відбуваються війни, і в нашій країні теж.

Про війну на Сході я дізналась із засобів масової інформації, коли мені було вісім років. Будучи ще маленькою, не усвідомлювала масштаби цих подій, і мені це все здавалось якоюсь маячнею. Але коли до мого міста почали приїжджати біженці і розповідати, що вони бачили своїми очима, я зрозуміла, що недалеко від мого міста Балаклії коїться щось страшне.

Одного дня я відчула цей страх на собі. Це було 23 березня 2017 року вночі. Я прокинулась від сильного гулу на вулиці з думками «То вітер із грозою». Але виявилося не все, як уявляла. Я побачила батька й матір, які вже не спали, почула, як кричить брат: «Швидко збираємось, вибухає Арсенальна база!».

Не думаючи, почала вдягатися, коли від вибухової хвилі вирвало балкон і на мене посипалася віконна рама та скло. Я почала плакати та ще більше панікувати, але треба було бігти в підвал. Коли ми з родиною вибігали з під’їзду, на нас сипалося скло, тряслася земля.

Вийшовши на вулицю, я побачила червоне зарево на небі , і в той момент мені хотілось, щоб то був сон. Але, на жаль , це була реальність. Здавалося, ось-ось на тебе впаде стіна і ти більше нічого не будеш відчувати. Але ми з родиною, переборюючи паніку, стояли та молились Богові за те, щоб залишитися живими.

Було моторошно стояти в темряві і слухати плач дітей, переживання дорослих від того,що їхні старі батьки залишились у своїх квартирах, бо через свій вік не можуть спуститися в бомбосховище.

Десь близько трьох годин ми просиділи в бомбосховищі, не розуміючи , як діяти далі. Ці години паніки та розгубленості здавалися вічністю.

Декілька днів нас не було вдома. Коли дізналися, що в місті все ж таки припинилися вибухи, вирішили повернутися назад. Це було дуже важко морально, тому що та картина вибухів, зарева та паніки стояла перед очима.

Повернувшись в місто, побачили розгромлені домівки, всюди лежали снаряди різних розмірів. А люди були схвильовані, проте рідісні. Було дуже страшно заходити додому, тому що наша сусідка, яка залишилася в квартирі під час цього жахіття, казала, що дім хитався.

Але все обішлось, і ми зараз живемо в улюбленому місті під рідним дахом.

Отож переживши «один день» страху та тривоги, я співчуваю тим людям, які живуть на окупованих територіях. Мені жаль тих, хто чує постріли, вибухи, стикаються зі смертю, кожного дня спускається до бомбосховищ або в підвали.

У сучасному світі мир - це найбільша цінність. Під час бойовіх дій нестабільність, страх, насилля не дають можливості розвиватися країні. Щоб досягнути миру, треба українцям щодня працювати задля вдосконалення, розвитку майбутнього, щоб забезбечити процвітання нашої держави.