Татарнікова Уляна Олексіївна, 15 років, Балаклійський ліцей № 4, м.Балаклія

Есе «Один день»

Два найважливіших дні у твоєму житті:

день, коли ти з’явився на світ,

і день, коли ти зрозумів навіщо.

Марк Твен

Сьогодні я бачила дивний сон: як красивий вільний птах мріяв у високості, як дужі крила здіймали його все вище й вище у небеса, як гордо він з висоти свого польоту оглядав нашу красиву землю! Я стояла посеред вулиці і неначе зачарована дивилась в небо, і заздрила цьому сміливому птаху.

На мить мені навіть здалося, що у всьому світі немає нікого, крім мене і цього крилатого. О! Яке це солодке відчуття єднання птаха і людини! «Якби мені такі ж дужі крила, - подумала я, - наздогнала б його - і ще невідомо, хто злетів би вище!»

Але раптом цей диво-птах, наче камінь, прорізаючи повітря гострим дзьобом, впав на землю, я у відчаї підбігла до нього, торкнулася білого зламаного крила – і враз на руці залишились гарячі червоні краплі крові.

Від такого жаху я вмить прокинулась, кволою рукою витерла піт з чола, але від серця відлягло, як тільки зрозуміла, що це всього лише сон.  

«Дивний і такий страшний сон. До чого ж він мені наснився, - розмірковувала я, - може, до двійки в школі?» Але день уже розпочався, і з кухні доносився приємний аромат сніданку, який щойно приготувала матуся, я швиденько зіскочила з ліжка і побігла до ванної кімнати.

За сніданком було якось незвично: чомусь матуся, яка завжди була щебетлива, мовчки подавала на стіл, а батько пив свою улюблену чорну каву з якимось сумом і тяжкою задумою в очах. За столом запала тиша, і я навіть не наважилась запитати, що сталося.

Але часу замислюватись не було: годинник невмолимо кликав до школи.

Дорогою на навчання зустріла однокласників, і ми вирушили разом, розмовляючи про буденні справи, про те, що незабаром батьківські збори і треба підтягти успішність.

- А мій татусь на збори не прийде, - стверджувально сказав Дмитро.

- Чому це? – вигукнули ми усі гуртом.

- А він йде на війну.

Раптом наш гомін ущух, і далі ми йшли мовчки, кожен, мабуть, думав про щось своє, до кінця не розуміючи, що то воно таке «війна». Так ось чому зранку така неговірка матуся, такий сумний батько…

Ступивши на ганок нашої школи, я невільно поглянула в небо, помітивши того самого білого птаха, який безтурботно розкреслював своїми крилами хмари.

Як же хочеться, щоб наша країна, подібно до цього красивого літуна, звільнилась від недругів-чужинців і відродилася і в справах, і в думках, у бажаннях і мріях! Щоб наші батьки займались вихованням своїх дітей, а не йшли на війну; щоб матері не плакали, проводжаючи синів туди, звідки, на жаль, повертаються не всі; щоб діти грались, бешкетували, слухали музику й казки, а не постріли й вибухи.

А поки я спостерігаю цей граційний пташиний танок у небі, ще, на жаль гарцюють свій лютий танець хижаки-чужинці на нашій землі. Я ж зі щемом в серці і великою надією на перемогу наших воїнів проводжаю поглядом цього сміливого шибайголову і поспішаю на урок.

Та здається мені, що один з головних уроків у своєму житті я сьогодні засвоїла, бо, мабуть, трапився зі мною отой самий другий найважливіший день...