Мені 36 років, у мене троє дітей, ми з міста Красногорівки Донецької області. Ми з першого дня залишилися без світла, без води. Там сиділи до червня. Страшно було дуже. 

Шокував мене стан дітей, які боялися. Ми не могли надвір вийти, бо були весь час прильоти. Діти сиділи постійно в підвалі.

Ми до Покровська виїхали самі, а там сіли в евакуаційний потяг і приїхали в Хмельницький. Сюди моя сестра раніше виїхала. 

Я була на дев’ятому місяці вагітності, і на мене війна дуже вплинула. 

Я сильно боялася, та коли ми приїхали сюди, у мене стан покращився, бо тут безпечніше, ніж удома. Я найсильніше за дітей переживала. Якби не вони, то я, мабуть, із дому б не поїхала.

У майбутньому потрібно себе налаштовувати на життя десь тут. Звісно, хочеться додому, але я думаю, що вже неможливо туди повернутися.