Поки в селище не долітали снаряди, Ольга Олександрівна з чоловіком ходили на роботу. Виїхали тільки після першого прильоту
Мені 39 років. Ми з селища Зарічне Донецької області.
24 лютого був звичайний день. Нас тоді ще не дістало. Збиралися на роботу, вже було тривожно. Був звичайний робочий день. У нас все почалося пізніше.
До окупації можна було ще жити. Ми отримували гуманітарну допомогу, але вже тоді в аптеках майже нічого не було. Їжа була, вода - своя.
Ми виїхали вже в квітні, коли був вже приліт по селищу. До цього ходили на роботу, було чутно, але не було до нас ще прильотів. Ми виїхали ще до окупації - десь 16 квітня, а десь у двадцятих числах селище було вже окуповане.
Зараз ми в Полтавській області.
Немає роботи, немає впевненості в завтрашньому дні. Хочеться повернутися до того часу, як все було до війни.
З окупованою територією зв'язок є: там залишилися рідні, знайомі, хто не хоче виїжджати. Шокували люди, з якими ми жили, спілкувалися і не очікували від них ножа в спину.
Сподіваюсь на прогнози - хочеться швидкого кінця. Надіємося, що в цьому році війна закінчиться. Хочеться скорішої перемоги.
Ми повернемося додому, будемо відбудовувати те, що зруйноване. Бачу своє майбутнє в Україні.
