Мені 46 років. До війни мешкала в Степногірську. Одинока мати, сама виховую доньку. Їй буде 14 років.
24 лютого подзвонила сестра з Одеси, сказала, що її місто бомблять. Ми, звісно, не очікували. Дуже було важко. Ми почали збиратися.
Воду нам перебили відразу, ще 28 числа. І відтоді її немає. Зі світлом - ще більш-менш ситуація. Ми іноді їздимо туди, провідуємо хату, забиваємо вікна.
Ми приїхали зі Степногірська в село Приморське - це поруч – і туди теж прилетіло. Шокувало, як «Гради» стріляли, а ми тікали. У нашої собаки навіть серце не витримало. Та, слава Богу, ми всі живі.
Ми залишилися без нічого, і від держави жодної допомоги: ні продовження дитячих виплат, ще й переселенські, кажуть, скасовують.
Поки що не бачу нічого в майбутньому.
