Владислав вивіз з окупації жінку з трьома дітьми і відправив у Польщу, а сам став волонтером 

Мені 33 роки. Є дружина та троє дітей маленьких: найстаршій дівчинці шість років, середньому хлопчику чотири роки, молодшому – два.

Я останнім часом працював у Києві на будівництві. Саме зібрався їхати додому – і війна почалася. Сім'я була у місті Снігурівці Миколаївської області. Воно з 19 березня в окупації. 

Важко було повірити, що в ХХІ столітті діти радіють одній цукерці, сидять без світла в погребі. Ми жили біля військкомату - туди вдарили авіацією. Малий досі в туалет боїться сам ходити. Я з психологом домовлявся про консультацію, але він не приїхав. 

Шокувало те, як окупанти поводяться з населенням. У мене були знайомі, що виїхали з міста 16 березня й окупації не застали. А брат із жінкою в окупованому місті залишалися. 

Ми в приватному секторі жили, і в нас була собачка на прив’язі. Ми її просто за хвіртку випустили, коли виїжджали. 

Тоді бігало багато собак: і алабаї, і боксери. Населення коли виїжджало і все покидало, то в селі була біда. Хатні тварини, корови та все інше, по вулицях ходило.

Найважче було знайти транспорт. Мені товариш допоміг виїхати. Уже в магазинах продуктів не було. На заправках не стало бензину, і ми не могли заправити машину. Непросто було вивезти сім’ю - ціни були чималі. Я вивіз родину до Кривого Рогу. Посадив їх на поїзд, і вони поїхали до Польщі. 

Я не знаю, як подолати стрес. Намагаюся менше дивитися телебачення, але в мене не виходить. Я знайшов собі заняття – волонтерство. З 18 березня почався волонтерський рух у Кривому Розі.

Ми почали більше цінувати життя. А з іншого боку – живеш і не знаєш, що буде завтра. Треба вижити й родину забезпечити. У пріоритеті – вижити.