24 лютого ми збирались на роботу, діти - до школи. Прийшло повідомлення, щоб діти залишалися вдома - школа переходить на дистанційне навчання у зв'язку з вторгненням. Я працюю в закладі освіти адміністратором. Був повний розпач і збентеження. Ми взагалі не знали, що робити. Я вийшла на роботу. Ми почали організовувати дистанційне навчання, планувати свої дії та чекати на якісь вказівки. 

Ми приїхали у Кропивницький до мами. Вона погано почувалася. Ми довго в неї були і не виїжджали дуже багато часу, бо їй нікому було надати допомогу. Ми просто приїхали до мами в гості, а через три дні нам зателефонували і сказали, що нам більше ніде жити. Я повернулася назад, зашила всі вікна, двері поставила на місце, зібрала речі та виїхала. 

Проблем із харчами не було. Фонд Ріната Ахметова постійно допомагає і харчами, і гігієнічними засобами. Дають і посуд, і постільну білизну. З цим поки що все добре. 

Шокувало те, що місто знищують. Казали, що все буде добре, мовляв, не хвилюйтеся, лінія розмежування дуже далеко… А коли почали стирати з лиця землі місто, то було повне неприйняття ситуації. Від цього стає дуже погано. 

Справлятись з психологічною ситуацією мені допомагають маленькі діти і надія. Не можна опускати руки в жодному разі. Радість дітей, їхня усмішка, те, що ми живемо в більш-менш безпечному місці – ось так і справляємося.