Коли почалася війна, ми з сім'єю були вдома, спали. Прокинулися і почали збиратися: ми з чоловіком - на роботу, старший син - до технічного ліцею, середній - до школи, а наймолодша – до садочка. Але не судилося нам в той день навіть з дому вийти, бо почали стріляти, було дуже страшно.

У нас з чоловіком троє неповнолітніх дітей, тому найголовніше було їх захистити і прогодувати. У нас не було куди сховатися, не було свого підвалу, а в домівках, що поруч, вже було все зайнято. Було дуже холодно, бо не було ні газу, ні світла, води теж не стало. Одягали на себе все, що було, грітися ходили на вулицю під сонцем, або біля вогнища, коли готували.

Шокувало те, що гинули люди, їх навіть ніхто не забирав, частини тіл були розкинуті по вулицях. Ми були у блокаді 20 днів, харчів не було, магазини були пограбовані, аптеки теж. Ми збирали сніг, потім його топили, настоювали і вживали. Харчами обмінювалися з сусідами, так і виживали...

Ми і до війни були дуже близькими з родиною, а після пережитого стали лише сильніше піклуватися один про одного. Пам'ятаю, коли вранці вийшла на подвір'я, а хтось приніс нам п'ять пачок з морозивом, воно було вже талим, але це було найсмачніше морозиво в нашому житті. Я і досі не знаю, хто його приніс, але я дуже вдячна цій людині.

Зараз працює лише чоловік, він до війни був зубним техніком, зараз працює в іншій сфері. Я працювала продавцем в меблевому салоні, наразі доглядаю за маленькою дочкою та стареньким дідусем мого чоловіка (йому 91 рік).       

У мене зберігся уламок від снаряду, який прилетів на подвір'я та впав між моїм чоловіком та донькою, яку він тримав на руках. Я його залишила як згадку, щоб більше ніколи не забувати про нелюдів, які знищили наше місто, життя і ледве не забрали моїх найдорожчих людей…