Я з Донецької області, місто Дружківка. Мені 62 роки, пенсіонер. Пенсія маленька. Виживаємо як не знаю хто. До війни життя, звісно, краще було ніж зараз: і робота була, і пенсія, а зараз - немає нічого.

Бахнуло в Краматорську - ми аж прокинулися, десь близько п’ятої ранку. І почалося. Прильоти бувають до нас, гупають тільки так. 

Я нікуди не виїжджав. А куди виїжджати? Був би ще молодий. Кому пенсіонер потрібен? Господарство тримаємо і виживаємо.

Почали гуманітарну допомогу давати, дякуємо: і консерви, і муку. Якось живемо. Не так, як до війни, але нічого, потерпимо. Можливо, все налагодиться.

Я вже все бачив: і смерті, і все. Шок, мабуть, це коли прилітало. Тут росіян не було. Надіюсь, і не буде.

Діти виїхали за кордон, там працюють. У них троє діток. Вони мені телефонують, там ніхто їх не турбує.

Мені - якби швидше закінчилася війна, наступив мир. Мрію, щоб у моїх дітей і онуків було все добре, щоб вони більше не стикнулися з війною.