Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Максим Махно

«Щодня ми чули вибухи, щодня повз нас рухалися колони військової техніки»

переглядів: 267

Максим Махно, 16 років,

Дніпрорудненська гімназія "Софія" - I-III ступенів № 1, м. Дніпрорудне

Есе «День, коли почалася моя війна»

28 серпня 2014-го року… Українське Новотроїцьке… 35 кілометрів від міста Донецька, кілька кілометрів до позицій бойовиків. На годиннику шоста ранку, але це не так важливо, адже тоді час ніби зупинився. Почалася моя війна…

Моє ліжко рухалося, ніби під час землетрусу, а стіни постійно тремтіли. Над будинком — свист реактивної залпової системи «Град», нестерпно гучні вибухи від розриву снарядів десь зовсім поруч. Це був перший масовий обстріл мого рідного селища.

На годиннику вже восьма година ранку…У вікні нашого автомобіля проминає напис «Вас вітає Запорізька область! Щасливої дороги!» Поруч зі мною плаче мама та повідомляє бабусі, що ми покинули домівку, і до останнього намагається вірити, що це лише сон.

На водійському сидінні батько, який давить щосили на педаль «акселератора», аби його родина не бачила більше війни, а праворуч від нього сидить мій старший брат, тримаючи наші документи для чергової перевірки на блокпосту. Попереду абсолютна невідомість… Позаду все те, що люди називають життям: рідний дім, рідні люди, робота батьків, друзі, мрії та плани на майбутнє…

Хтось може сказати, що війна почалася не в серпні, і це, звісно, слушно. У Слов’янську війна почалася значно раніше, а після окупації Донецька бойові дії були вже зовсім поруч.

Щодня ми чули вибухи, щодня повз нас рухалися колони військової техніки. Щовечора мій брат з друзями підіймалися на дах будинку та спостерігали, як «десь там» лунають вибухи, а в небі літають ракети. Так, у той час це сприймалося саме виразом «десь там», а згодом усі просто звикли до цього та продовжували звичне життя.

Але саме 28-го серпня все змінилося назавжди: війна почалася над головою. І жодна людина, яка не була свідком цих жахливих подій, ніколи не зможе зрозуміти в повному сенсі моїх почуттів та почуттів будь-кого з мешканців Донбасу. Жодна людина не зрозуміє тих, хто не дочекався своїх рідних із фронту. Я бажаю, щоб ніхто й ніколи не зустрівся з війною особисто.

А що ж сьогодні? Я з батьками вже шість років мешкаємо в чудовому невеличкому містечку Дніпрорудному, що в Запорізькій області, а мій брат разом зі своєю дівчиною — у Києві. Ми щасливі, що нам вдалося розпочати життя з нового аркуша — життя в мирній Україні.

Але ми ніколи не забуваємо про минулий аркуш та мріємо, щоб наш рідний дім повернувся до спокійного життя знову, а на обличчі мешканців засіяла посмішка.

Слава Україні!

До написання цього есе мене надихнула вчителька української мови Коваленко Ольга Андріївна.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Новотроїцьке 2014 Текст Історії мирних діти переїзд обстріли втрата роботи безпека та життєзабезпечення сім'ї з двома і більше дітьми діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій