Разом з дитиною Світлана потрапила під обстріл, її син був контужений. Люди цілодобово жили в шкільному бомбосховищі, вибігаючи назовні тільки в проміжках між серіями пострілів.

У перший день війни я була вдома і закривала кабачки, коли почався обстріл Карлівки. Ми тоді не зрозуміли, що це... А взагалі ні! Я була на роботі, в Донецьку на заводі, коли обстрілювали аеропорт. Це було страшно, земля здригалася, і ми не розуміли, що відбувається взагалі.

Ми спершу у сусідки ховалися, тому що там багато сусідів було, усі збіглися. А потім в школі, в бомбосховищі ховалися. Було таке, що цілими днями сиділи, бо не можна було навіть збігати в магазин. Всього 15 хвилин був проміжок між обстрілами. Ми бігли швиденько додому, щоб набрати води, взяти щось поїсти, цукор, щоб дітям було що дати.

І в школі теж потрапили під обстріл. Школу обстрілювали – і ми не встигли забігти в підвал. Там нічний черговий з нами залишився, моя мама, я і моя дитина. Він кричить, щоб ми швидко притиснулися до стінки і накрилися ковдрами. Ми всі ковдри, що були, на себе накинули і чекали, поки все закінчиться. Потім рік лікували дитині вухо, тому що її оглушило.

А в 2017 році через наш дах пролетіли три міни з якогось непізнаного озброєння, тому що міліція приїжджала – і вони не знають, що це за міни були, якого походження.