Найважчим для Ксенії було заспокоїти дітей, які лякувалися вибухів, але потім звикли – и це викликає неоднозначні почуття

Була вдома з родиною, коли почалася війна. Ми спали, нас розбудив дзвінок шефа мого чоловіка. Він сказав, що почалася війна. Одразу ми не повірили і почали перевіряти новинні стрічки, а потім почули вибухи...

Потім прийшлося виживати. Доводилось довго шукати медикаменти для дітей та памперси для меншого. В якийсь момент ми зрозуміли, що є труднощі з їжею у невеличких містах, тому вирішили повернутися до столиці.

Ми живемо разом. Дуже рада, що мама в січні приїхала до нас з Донецьку. Так спокійніше. Але там залишився батько і з ним дуже важко спілкуватися. Пропаганда гарно працює... Особливо шкода дітей, бо в них забрали дитинство. Спочатку ми донці казали, що це грім, але в один момент вона сама сказала, що знає, що це вибухи. Менший спочатку реагував на гучні звуки, але згодом звик. Це і лякає.

Більш за все лякають безпорадність і невідомість. Шокують агресія родичів з Донецьку та смерті знайомих, близьких людей. А їх багато! Із кожною людиною наче вмирає частинка душі. Хоча я бачила, як на самому початку люди об'єднались і допомагали одне одному. Ділились не лише корисною інформацією, але й їжею, дахом над головою.

Робота в мене є, я менеджер з продажу металопрокату. Мені подобається ця робота, я хочу розвиватись в цій сфері.

Але в мене є довідка переселенця, яка постійно нагадує мені, що я втратила дім ще у 2014 році…