Гриценко Ангеліна, 9 клас, Ліцей №9 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Березан Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Ангеліна і мені 14 років. Я зі славетного містечка Нова Каховка Херсонської області, яке розташоване на березі річки Дніпро. Вже майже 1000 днів триває війна, але мені здається, що вона триває все моє життя. Я більше не пам'ятаю, як це — жити без страху, не прокидатися від вибухів і не ховатися в підвалах.

Усе почалося так раптово, що ми не встигли усвідомити, що наше життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Моє місто  окупували з першого дня війни. Спочатку я не розуміла, що це означає. Здавалося, що це просто ще одна криза, яку ми переживемо, як і всі інші. Але з кожним днем ситуація ставала гіршою. Почалося відключенняелектроенергії, потім води, магазини зачинялися. Мама стояла годинами в чергах за хлібом та продуктами, а я сиділа вдома і боялася, що її не буде поряд, коли почнеться черговий обстріл нашого містечка.

Шість місяців ми жили в цьому кошмарі. У школі більше не було уроків, всі діти навчалися онлайн, а найгірше те, що ми всі боялися виходити на вулицю.

Більшість моїх друзів виїхали раніше, а я залишилася з батьками. Весь цей час ми ховалися вдома, намагаючись зберегти спокій. Ми чули історії про жорстокість окупантів, бачили, як зникають люди, як вулиці стають пустими й моторошними.

Але найважче було залишатися в невідомості. Чому це сталося? Коли це закінчиться? Чи зможемо ми знову жити нормально?

Ми чекали новин, сподівалися, що хтось нас врятує, але порятунку не було. Тому одного дня батьки вирішили: ми мусимо виїхати. Це було страшно, тому що ми не знали, що нас чекає попереду. Але залишатися – ще страшніше. Наш шлях до Німеччини був довгим і важким. Ми проїжджали блокпости, ризикували на кожному кроці. Коли ми перетнули кордон, я нарешті відчула полегшення, якого не знала шість довгих місяців.

У Німеччині було тихо, спокійно, і це здавалося нереальним після всього, що ми пережили.

Зараз ми живемо в маленькому містечку, де я ходжу до школи і намагаюся вчити німецьку мову. Тут мене добре прийняли, але в душі я постійно повертаюся додому, до свого міста. Я не знаю, чи побачу його знову таким, як колись, чи зможу повернутися до минулого життя. Війна забрала у мене не тільки дім, а й відчуття безпеки.

Кожен день я думаю про те, що відбувається там, у нашій країні. Ми вже не ті діти, що були раніше. Я стала дорослішою за ці 1000 днів, ніж могла б бути за все життя.

6 червня 2023 року сталася жахлива подія, яка сколихнула всі новини. Підірвали греблю… Я відчула, як усе, що залишилося у моєму серці, знову розбилося на тисячі шматочків.  Я не могла повірити в те, що відбувається. Мої думки знову повернулися до друзів, які залишилися там, до тих, хто, можливо, став жертвою цього жахіття.

У той момент я відчула неймовірний біль за своє місто і всіх його мешканців. Війна продовжувала забирати в нас не тільки дім, але й нашу надію.

Мені було так важко, що я просто сиділа на підлозі в нашій новій квартирі в Німеччині, намагаючись зрозуміти, як це можливо — стільки руйнувань, стільки страждань. Я хотіла, щоб усе це закінчилося, щоб війна нарешті відпустила нас.

Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Навчила цінувати те, що в нас є: сім'ю, мир, навіть просто можливість прокинутися без страху.

Мені здається, що тепер, після цих подій, я по-іншому бачу світ. Але я мрію про той день, коли зможу знову вільно дихати,повернувшись до рідного міста Нова Каховка, де не буде страху й окупації. Мрію, що колись війна стане лише частиною нашого минулого, а не кожного дня мого життя.