Сотник Маргарита, 9 клас, Харківський ліцей №156

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бездітко Любов Миколаївна  

«1000 днів війни. Мій шлях»

На кордоні нашої країни було неспокійно. Сусідня держава стягувала свої війська. Нас заспокоювали, говорили, що ніякої небезпеки немає…

Був звичайний зимовий вечір. Я раділа, що раніше виконала домашні завдання, тому спокійно лягла спати. Нічого не віщувало біди.

А рано-вранці сталося те, чого ніхто не міг збагнути. Ми прокинулись від вибухів. Пролунало слово війна. Було дуже страшно. 24 лютого 2022 року стало жахіттям для України. Ненависть сусідів до нас дійшла до критичної межі, і вони вирішили зрівняти нас із землею. Рятувались від обстрілів ми з мамою і бабусею в підвалі моєї школи.

Відсутність комфортних умов компенсувались доброзичливістю його тимчасових мешканців, які нас заспокоїли, допомогли облаштуватись.

Колектив школи оточив людей увагою і турботою. Чуйність і доброта відчувалися на кожному кроці. Особливо це стосувалося нас, дітей. У перервах між обстрілами вчитель фізкультури організовував спортивні ігри, у їдальні пригощали смаколиками. Пам’ятаю, у мене на очі навернулися сльози, коли директор школи, Анжеліка Миколаївна, принесла мені килимок для занять гімнастикою, щоб я не тренувалася на холодній підлозі.

Не припиняю дякувати долі за чудових людей на моєму шляху.

Кожного дня Харків обстрілювали. Була зруйнована сусідня школа, вибиті вікна в нашій. Ми ходили, точніше бігали у свою квартиру й бачили зруйновані будинки, ракету, яка застрягла в тротуарі. На вулицях було порожньо. Наші походи додому були короткочасними, бо в будинку холодно, і світла немає, і на наш п’ятнадцятий ліфт не підіймає.

Повертались у наше бомбосховище вже під обстрілами. Я дуже боялась, що не встигнемо добігти до школи.

Так продовжувалось майже три місяці, а в кінці травня ми повернулися додому. Було страшно й важко, але рідні стіни допомагали долати всі незручності. Життя продовжувалось. Я збагнула одну істину: «Те, що нас не вбиває, робить сильнішими»

Сьогодні на переживання у мене не вистачає часу. Школа, тренування, поїздки на спортивні змагання майже в усі міста України.

Перемоги й нові досягнення! Мені навіть пощастило «підкорити» Європу: призові місця на чемпіонатах в Італії та Угорщині. Маю успіхи в спорті, непогано навчаюсь, і нарешті здійснилась моя мрія — у мене є власний собака, з яким я проводжу багато часу.

Наше місто, незважаючи на спроби «братів-росіян» повністю знищити його, живе й розвивається.

Оперативно працюють всі його служби. І коли бачиш на чистих осінніх вулицях квіти айстр і чорнобривців, білосніжні хризантеми, розумієш, що таких людей, як наші харків’яни, немає ніде. Я пишаюсь своїм містом! Мабуть, тому я весь час залишалася в Харкові; й жодного разу мені не спало на думку покинути його.

Найбільше ж захоплення й повагу викликають наші воїни, які боронять країну від лютого ворога. Моя Батьківщина ніколи не стане на коліна.

Перемога буде за нами. Слава Україні! Героям слава!