Я мешкаю в селищі Дружба міста Торецька. У мене четверо дітей, живу «приспівуючи». Сподіваюся, що війна незабаром закінчиться. Тримаю господарство, діти ходять до школи.

На початку війни нам дуже добре допоміг Рінат Ахметов, і досі допомагає.

До війни все було добре. Ми їздили до Горлівки, у мене всі родичі живуть у Донецьку, Горлівці, Ясинуватій. Мій чоловік працював у Донецьку. Ми не можемо зараз поїхати туди.

Раніше будували якісь плани, були надії, впевненість у завтрашньому дні. Зараз дітлахи звідси виїжджають. Дочка живе у Краматорську, син – у Полтаві. Хотілося б, звичайно, щоб вони були поруч.

Старша сестра в будинку має великий льох, ми там ховалися. Через воєнні дії в нас часто немає газу та світла. Коли починаються обстріли, ушкоджуються високовольтні стовпи. У сільській місцевості прожити складно, бо ми маємо свердловини, інкубатори, холодильники. Через це і школа страждає, і магазини. У нас майже кожен має генератори, але заправляти їх дорого. Без світла ми страждаємо, хоч і розуміємо, що нічого не змінимо.

Війна повністю змінила наше життя. Немає впевненості навіть у сьогоднішньому дні.

Ми не ходимо в ті місця, куди ходили раніше, ліси й лісопосадки заміновані.

2015 року доньці було шість років. 23 січня вона прокинулася і запитала: «Мамо, а боляче вмирати?» Це не можна забути.

Коли були сильні обстріли, ми ховалися в ямі. Я лежала біля дітей, тримала їх за руку.

Я впевнена, якби не було війни, у мене була б стабільна робота. Наразі роботи немає, шахти закривають. Тяжко. Діти вчаться, але не знаєш, що робити далі, бо роботи немає.

До нас приїжджали психологи з різних організацій. Але коли в голові сидить: «Мамо, а боляче вмирати?», жоден психолог не вилікує материнське серце, яке вмирає з кожним пострілом.

Мрію про мир і здоров’я. Щоби наша країна піднялася. У нас хороша країна, чудові люди, чуйні. Хочеться, щоби все налагодилося.