Подолян Катерина, 11 клас, Дунаєвецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гав’юк Ольга Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

 А ви бачили війну?

Я живу у селі. У “тиловому” селі. Таких сіл в Україні багато. Про нас кажуть: “Ви не бачили війни”,– це дійсно так, ми не бачили  війни. До нас доходить лише її відлуння… Таке голосне, таке пекуче, що, почувши його хоч раз, не можна стерти з пам’яті.

Це - крик моєї сусідки серед ночі (син у неї воює): “Сашко!, Сашко!”– плач, крик, ридання. Таке голосне, що вмить розходиться по вулиці і вривається  у вікно кожної хати.

В нашому домі вже ніхто не спить,  але всі мовчать, всі зрозуміли… Він був її єдиним сином.

Минають місяці. Рання осінь, але ночі вже незвично холодні і дощові. О пів на першу ночі. У дворі голосно загавкав собака, мама виглядає у вікно. Хтось прийшов. Мама накидає халат. Це наша сусідка, бабуся того Сашка, що загинув на війні.

Питає, чи є мій батько?  Його нема, він на службі. Мама запитує, чи може вона допомогти. Треба їхати на цвинтар. Саме зараз їхати, бо почався дощ, а мама Сашка пішла на могилу сина ще вранці і її досі нема.

Мама заходить до хати швидко одягається, сідає за кермо і їде у ніч. Моя уява непрохано малює картину, як десь там, на кладовищі, серед темної, холодної, дощової ночі, згорьована мати Сашка, обіймає могилу сина. Продовжую дивитись у стелю. Через деякий час, чую звук нашого авто. У сусідів увімкнулось світло, чутно голоси. Повертається мама. Руки її брудні, до взуття поналипала глина. Питаю: “Що там?” 

Вона відповідає коротко: ”Все добре, привезли, лягай спати”. В темній кімнаті продовжую розглядати стелю. В голові важкий молот вистукує по скроням: “Ви не бачили війни”. Відлуння…

30 грудня, незабаром  Новий рік, мама вже лагодить якісь страви. Тато обіцяв вирватись на декілька днів. Тривога!  Ми звикли до три

вог. Ми - тилове село, до нас не прилітає. Літак, вибух! Знову вибух! Ми ховаємось у змайстроване мамою, в перші дні війни, укриття під сходами. Це невеличка комірчина, обкладена мішками з піском. Мама відкриває повідомлення від тата, читає: “Все добре”. Літак, вибух! “Все добре”, – приходить нове повідомлення від тата.

Знов вибух, мама не витримує, вибігає на вулицю. Вогняний стовп освітив все навкруги. ”Шахеди”. Щойно хотіли вбити мого батька. “Ви не бачили війни”, – знов звучить у моїй голові.

Супермаркет. Черга. Продавець  замешкався біля каси. Ми не поспішаємо, я розглядаю вітрини з кольоровими жуйками. З мамою вітається незнайома мені жінка. На її плечах чорна мереживна хустина. Я не хочу думати про це. Хоча вже знаю - це відлуння війни. Я не вслухаюсь в їх розмову.

Але мою увагу привертає ім’я загиблого сусіда. Мама запитує, як розрадити Сашкову матір, щоб та не ночувала на цвинтарі? Раптом жінка у чорній хустині говорить щось дивне, незрозуміле, від чого мені ріже вуха.

Говорить, що Сашкова матір щаслива, щоб ми не зачіпали її. І що, взагалі, вона їй заздрить. Заздрить?!  Коли жінка в чорній хустині йде, мама пояснює. Її єдиний син зник у березні 2022 року. Побратими передали на словах, що всі згоріли у танку чи БМП, тіла для поховання нема. Йому було 22. Черга починає рухатись, мої роздуми перериває мамин голос, вона розмовляє по телефону тримаючи у руках одну із приправ  (у нас в кошику багато приправ) і перечитуючи склад співрозмовнику:  “Так, сюди входить куркума. Зараз гляну”.

Дістає з кошика іншу приправу, перечитує в голос і її склад. Дехто з людей з цікавістю озирається на неї. Та я вже знаю, вона розмовляє з батьком. Він військовий кухар, тому для нього важливий кожен інгредієнт.

Спочатку він був стрільцем. Кухарем став неочікувано. Дуже раптово звільнилось місце, а батько мав диплом.  Чому звільнилось місце? Здогадайтесь самі. Йому було 27.

Ми не бачили війни, але ми постійно чуємо її жахливе відлуння.