Цаковська Анастасія, 9 клас, Козацький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Бочечківської сільської ради Конотопського району Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головацька Людмила Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це дуже страшне слово. Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Це щось неприродне, жорстоке, божевільне. 24 лютого десь о шостій ранку я прокинулася від того, що почула, як говорять мій дід із мамою і татом. Я подумала, що зараз якесь свято, адже на свята моя родина завжди рано вставала. Я пам’ятаю, то був четвер.

«Почалася війна», - сказала мені мама. Я не сприйняла це всерйоз. Для мене уявлення слова «війна»- битва військових десь на полі, яка зовсім не торкається цивільних людей.

За день ми чули багато вибухів: одні лунали зовсім близько, від деяких тряслися вікна. По обіду побачили першого танка, що проїхав мимо мого будинку. Вдень було не дуже страшно, а коли починало темніти, не знаходили собі місця. Одного разу ми почули дуже потужний вибух, від якого затрусилася хата. Батьків на той момент не було вдома. Я схватила свого меншого братика Андрійка за руку і швидко побігла з ним у погріб. Андрій міцно обняв мене і почав плакати. Батьки повернулися пізно, але ми ще не спали, не могли заснути.

Уранці я запитала у тата, чи довго триватиме ця війна. І почула відповідь, що це може тривати місяці і, можливо, навіть роки. І це справді так.

Тривоги, підвал у школі, дистанційне навчання, постійні новини, замість серіалів, закриті магазини під час тривоги, шахеди над головою, прильоти- це все стало нормою для нас. Ми звикли так жити. Для нас норма, що більше нема потягів рейсом: Київ- Маріуполь, Київ-Сімферополь. У листопаді місяці 2023 року я познайомилася з Данилом, переселенцем із Херсонської області, лівий берег, який до цього часу є в окупації. Він розповів жахливі речі: людей вивозили у підвали, де знущалися над ними, били електрошокерами, прив’язували до стовпів та розстрілювали.

Те, що росія робить з Україною, справді страшно, ти завжди маєш бути напружений, адже не знаєш, що може бути  з тобою сьогодні, завтра, післязавтра.

Життя в Україні – це постійні сирени, страх, безсонні ночі через вибухи, постійні вимкнення світла, уроки в підвалі, для багатьох переїзди та зовсім нове життя, розбомблені будинки та дитячі мрії. Сльози дітей, що лишилися без батьків, тварини, які залишилися без власників та їжі. Насправді багатьом війна стала найгіршим, що було в житті, вона знищила мрії, знищила все.

Головне: вірити в перемогу і допомагати всім, чим можливо. Слава Україні!