Железняк Оксана, 2 курс, Комунальний заклад "Одеський педагогічний фаховий коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Битка Валерія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…таке страшне слово, про яке я так багато чула на уроках, виховних годинах, але навіть уявити собі не могла, що в свої чотирнадцять років на власні очі побачу, власними вухами почую страшний свист пролітаючої над головою ракети та здригнусь від вибуху неподалік…  Однієї ночі, двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року я подорослішала, а моя мати постаріла на 20 років, адже ніхто не був готовий до такого повномасштабного вторгнення - війни!

Мій, батько, офіцер ВМС, потрапив на фронт, у саме пекло, в одну із зон бойових дій – Київ, а згодом в Бородянку, Бучу та Гостомель.

О, Києве, моя столиця! Київ, де я народилася, де я маю неймовірні спогади про величне місто-герой. Мою столицю бомбардують, мирних жителів вбивають, орудують вандали. І хто? Росіяни, чеченці! А як же російський мир? Як же: «Ми всі брати та сестри?». Ні, мої дорогі, ми - не брати, і тим більше не сестри!

Одразу згадується пісня « Люди, як кораблі» Скрябіна : « Я не твій брат, ти не сестра моя, ніколи не розказуй мені - хто і в чому є винен на нашій землі? Люди, як кораблі»…

Війна… Бомбосховища всі забиті людьми, подекуди, взагалі зачинені та непридатні до перебування, а сирени гудуть. Мені телефонують друзі, мамі- коллеги, сусіди, питаючи, що робити… У нас з матір’ю  спрацював інстинкт самозахисту - тільки в шкільному подвалі можна переховуватися.

Наш план спрацював: організували штаб цивільного захисту. Щоночі, а подекуди і вдень там ховалися люди.

В нас, на той час, вже сформувався свій «колектив». Постійно надходять дзвінки від близьких - телефон став нашою третьою рукою. Батько мій, інколи телефонував та доповідав, як в нього справи, що живий та не боїться померти, померти за Україну, за свою рідну Державу.                

Моя мати - вчителька, на той час була класним керівником одиннадцятого класу.

Як зараз памятаю: перше березня, до школи прийшла прощатись чеченська родина. Двоє хлопчиків та дівчинка - учні нашої школи.

Прийшла мати Єва(Хава)-голова батьківського комітету 11 класу. Прийшов літній чеченець із мудрими очима. Вони принесли їжу. Багато з їхньої національної кухні. Справа в тому, що чеченська діаспора міста розпорядилася, щоб усі чеченці виїхали з України. Причина у тому, що за росію воюють солдати республіки Чечня. І діаспора боїться за безпеку своїх співвітчизників, боїться переслідувань та розправи.

Глава сімейства повідомив, що їхати не хоче, але ослухатися не може. Його дружина Єва сказала моїй мамі, що не може дивитися українцям у вічі, та одразу плакати почала.

А хлопці, їхні діти просто мовчки стояли, опустивши голову. В їхніх очах були розгубленість та страх. Ми з мамою їх заспокоювали як могли, бо це були добрі люди - мирні та доброзичливі чеченці…

«Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо; прагнемо того, чого немає, і нехтуємо те, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване», - це, мабуть, найактуальніший вислів Григорія Сковороди про сьогодення. 

Я - праправнучка людини, яка разом із росіянами воювала проти німців. Мій прапрадідусь був у полоні і пройшов через тортури та приниження. Я - правнучка людей, які мали усілякі причини ненавидіти німців. І вони їх ненавиділи. А наразі наша родина зараз має німецьку машину, і не має жодних претензій до німців.

Більше того, зараз німці підтримують українців у війні з росіянами, бо пройшло багато років і всі забули, комусь не розповідали, а хтось і гадки не мав про таке страшне слово «війна», що це насправді за жахіття.

Але я ніколи, ви чуєте, ніколи не сяду за один стіл з «руським» та білорусом, і не дозволю цього зробити своїм майбутнім нащадкам,  бо переховуюся від вибухів у сховищі, прокидаюся від вибухів ПВО, стримую сльози, коли телефонує мій батько, і заміть «Доброго ранку! Як в тебе справи в школі?» , каже : « Я – живий, майже цілий. Не хвилюйся, бережіть себе та не нехтуйте сигналами повітряної тривоги».

Війна…Скільки молодих хлопців забрали ці нелюди, скільки сімей втратили своїх чоловіків, братів, сестер…

Четвертого березня зателефонував тато та повідомив, що наш сусід, молоденький двадцятирічний хлопець, якого батько взяв до себе служити на флот, якого ми проводжали на присягу- помер. Його береговий катер « Слов'янськ Р190» підірвала російська ракета, вдалося врятувати тільки вісім членів екіпажу, серед яких Ярослава немає. Саме в цей момент мамі зателефонувала мати Ярослава, та благала хоч щось розповісти про сина, просила підняти всіх знайомих військових та повідомити їй хоч щось.

Боже, це був неймовірний  біль! Ми знаємо правду, знаємо що трапилось, але маємо мовчати, адже по офіційним даним нічого не відомо про цей катер.

Наступного дня зателефонувала мати Ярослава та повідомила, що прийшов голова сільради та дав похоронку, в якій написано, що її син безвісти зник під час бойового завдання. Але, Юля, так звати матір, не вірить цьому, каже, що є врятовані та вони знаходяться у військовому шпиталі.

Юля благає Бога, та вірить що  її син  живий, нехай поранений, нехай у полоні в російських окупантів, але живий… 

Душа матері крається від болю, у її серці живе надія знайти сина живим: «Синулько, мій рідний, я знаю-ти живий. Я це відчуваю, ми тебе шукаємо, ми тебе обов'язково знайдемо, ти - живий, ти не можеш по-іншому, ти не можеш мене підвести, як ти кажеш, коли у тебе трапляється форс-мажор, навіть у свої 20 років? «Ой що ж скаже мама?!» Так ось, мама тобі каже йти додому, тому що ти - моє повітря, моє дихання, моє серце, ти завжди боїшся мене засмутити, так от - не засмучуй, я тебе дуже люблю і чекаю». Пишу я ці рядки - цитати, дослівно передаю слова матері, а у самої сльози ллються. Я відчуваю іі біль, іі палючий біль.

Боже, допоможи нам, витримати це все. Змилуйся над нами. Найстрашніше, що може бути - це не знати де твоя дитина та що з нею, а ми для своїх батьків завжди залишимось дітьми.

«1000 днів війни. Мій шлях», моє есе присвячується хлопцю, який закарбований в моєму серці назавжди та якого я чекаю вдома -  Танасейчуку Ярославу, зниклому безвісти 03.03.2022 року, з берегового катера « Слов'янськ Р190».