Чепур Софія, 9 клас, Ліцей "Престиж" м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Уколова Ніна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2024 року для всіх українців почався новий період у житті. Час жаху, страждань, смерті. Реальність для всіх нас розділилася на «до» і «після» війни. На прифронтових територіях насилля російських загарбників пережили багато людей. Вони витримали такі страждання, які, здавалось, залишились назавжди у далекому минулому. Зараз, коли наближається 1000 день війни, перед очима постає картина кривавої боротьби, яка досі триває. Кожен українець пройшов свій шлях через власну трагедію, що навічно закарбується у пам’яті.

Що б ми не робили, на нашому серці залишиться великий шрам, що символізуватиме ті жахи, яких зазнали в період війни.

Зранку, коли рф напала на Київ, я не могла повірити, що почалася війна. Не уявляла, що таке може бути… Згодом я почула вибухи… Було дуже страшно. В якійсь момент у голові промайнула думка: «А що, як наступна ракета прилетить у мій дім?» Першу ніч я провела в коридорі. Єдине, про що я думала: «Чому? Чому це відбувається з нами? Що буде завтра? Чи прокинуться завтра всі ті, хто заснули сьогодні? Я не знаю. Ніхто не знає…»

Найстрашнішим було усвідомлювати те, що в двох кілометрах від тебе йдуть бої. Розумієш, що війна підкралась так близько, що вже дихає тобі в спину. А її образ покриває чорний серпанок смерті. І ніколи не знаєш, коли вона постукає в твої двері.

Мій шлях почався з виїзду з Києва.  Це було нестерпно довго, страшно, тривожно… Голод і страх терзали мене зсередини, і я вже не відчувала свого тіла, не знала, де реальність, а де лише вибрики фантазії…  Особливо моторошно стало, коли стемніло. Почувся гул сигналу тривоги, мій розум заполонив цей звук, і я злилася з ним. Здавалось: я вже не людина, а лишень звукові хвилі, які несуться все далі й наповнюють серце жахом, а душу – смутком. Очі заплющуються, думаєш, що зараз впадеш і знепритомнієш. А коли засинаєш, то не бачиш чіткої картинки завтрашнього дня. Все таке розмите, дивне, ненадійне… У голові постає лише одне питання: «Чи буде в мене та у моїх рідних Завтра?»

Щодня питаю у мами, коли закінчиться війна… Пройшло два тижні – вже не питаю.  Здається, надії вже немає. Сьогодні чи завтра прийдеться тікати від війни, бо тепер у твоїй країні, в твоєму місті, в твоїй квартирі стало небезпечно.

І саме тоді, коли здається, що все скінчилось і України вже не стане, ти бачиш промінь світла з-за хмар – відблиск надії, такий маленький, але він одразу кидається в очі в цілковитій пітьмі. Українці згуртувалися і протистоять ворогу. Схоже, життя, яке поставили на паузу, знов почало жевріти. Тільки пронизливий гул сирен не дозволяє забути минулі почуття. Ніби промовляє: «Ще нічого не скінчилось, нічого не буде так, як раніше».  Потім чуєш шепіт ЗМІ про страждання людей у твоїй державі, в твоїй Вітчизні. Слухаєш про ті жахи, й серце щемить, обливається кров’ю, але руки ніби зв’язані, й ти нічого не можеш змінити, лише безперестанку вірити у Нашу Перемогу.

Я вірю, що скоро минуть дні суму і страждань, ми разом пройдемо цей тернистий шлях, який перетвориться на пряму й світлу дорогу у майбутнє: наша Вітчизна розквітне і заграє новими барвами. Все буде Україна!

Сьогодні, 25 жовтня, о 21:30 не стало Марії Троянівської. Вона загинула під час ворожої атаки: шахед залетів до неї в кімнату і спалив все вщент. Марії присвячується:

Так боляче, коли з дерева твоєї душі

Вже падають плоди найсоковитіші.

Тремтить від вітру тоненька гілка,

На якій ще вчора цвіла ця квітка.

А всередині сильний, грізний, лютий ураган.

Падає злива, летить вітер, вивергає лаву ревучий вулкан.

Дивлюсь на це немов з вікна

І розумію, що то вирує клята війна.

П'є і п'є кров, мов червоне вино,

Смерть по домівках ходить вільно.

Тече, тече та чорна злива в душу

І переповнює так, що страждати мушу.

Стікає по серцю й залишає сліди,

Які не відмиєш, не докладай труди.

Дивишся вдалечінь  –  і дороги твоєї не видно,

Згасла зіронька й шлях бачиш хибно.

Машо, Машуне, моя однокласнице, моя подруго! Ти вірила у краще, залишалась на позитиві, завжди обирала бути лідеркою, коли інші лишались осторонь. Ти випромінювала життя, твоє сяйво зігрівало душі. Весь ліцей пам'ятатиме тебе. Ти назавжди залишишся в моєму серці.