Філь Олена, вчитель, Степанівський опорний заклад загальної середньої освіти Степанівської сільської ради Роздільнянського району Одеської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Битви виграють не генерали, битви виграють вчителі»... Ця фраза належить професору географії з Лейпцига Оскару Пешелю. Деякі помилково приписують її Отто фон Бісмарку. Проте, це абсолютно зараз не важливо, бо зміст цих слів я зрозуміла в повній мірі лише тоді, коли в моїй країні почалася справжня війна...

Я, звичайна вчителька історії, поділюся з вами спогадами про те, що пережила протягом майже тисячі днів війни... Це був шлях, сповнений тривог, сумнівів і страху. Водночас цей час зробив мене врівноваженою, впевненою і мужньою... Отже, почнімо!

22 лютого за вікнами більшості мешканців України пролунали вибухи - і дітям, і вчителям було зрозуміло, що уроків не буде. Через деякий час шок пройшов, і попри стрес та непрогнозованість ситуації ми змогли поновити навчання в дистанційному форматі. Одним із викликів повномасштабного вторгнення став виїзд школярів разом з батьками за кордон.

І якщо спочатку всі вважали, що це дуже ненадовго, то за кілька тижнів постало питання: як навчатися? Як зберегти зв’язок зі своєю країною? Як навчатися одночасно у двох школах: своїй та закордонній? Це питання з часом було вирішено. Хтось пішов до нових шкіл у місцях перебування, однак переважна більшість з них не відмовилася від української освіти і почала тягнути одразу дві навчальні програми. Наша школа усіляко цьому сприяла і доволі успішно, бо в моєму класі є два учні, які навчаються за індивідуальною формою (екстернат) і досить успішно.

Згодом стало зрозуміло, що військові дії триватимуть, тож освітній процес потрібно було організовувати в тих умовах, які є.

Місцева влада отримала завдання оцінити стан шкільних укриттів та підготувати їх до роботи. Нашій школі пощастило. У нас облаштували укриття в підвальному приміщенні. І діти почали вчитися. Скільки радості було! Діти бігли до школи, пропусків стало набагато менше. Учні зрозуміли, наскільки сильно хочуть до школи і як багато вона для них значить. Нині і вчимося, і волонтеримо - діти збирають пластикові кришечки на протезування, пишемо листи на передову, проводимо благодійні ярмарки на підтримку ЗСУ. На жаль, навчання часто супроводжується повітряними тривогами. Це, звичайно, складно і таке точно не має бути з нашими дітьми, проте ми долаємо і цей виклик.

Я дуже люблю свій предмет. Історія вчить критично мислити, любити своє минуле, свою Батьківщину, пишатися й аналізувати помилки. Хочу, щоб діти відчували спокій і мир, а не страх.

Знаєте, що для мене зараз є найкращим подарунком? Те, що я можу зайти в нашу школу - без усяких окупантів і огидних триколорів. Можу пройтися знайомими коридорами і класами. Кожен сантиметр моєї школи - про любов до неньки-України. Ось майорить жовто-блакитний прапор на високому блискучому флагштоку... Ось меморіальна дошка загиблого Героя... Ось мій кабінет з новенькими партами, стільцями, мультимедійною дошкою, яскравою наочністю на стінах.  Кожного дня в нашій школі о 9.00 звучить хвилина мовчання та лунає гімн на згадку про тих, хто поклав своє життя за те, щоб ми могли вчитись і працювати.

Більшість дітей знає гімн напам’ять. Вони розуміють, що гімн - це значно більше, ніж просто текст, бо “душу й тіло ми положим за нашу свободу”.

Хочу знов повернутись до фрази, що війну виграють не генерали, а вчителі. Лише тепер зрозуміла, що йдеться про унікальну роль школи та вчителів у становленні нації. Там, де не в пріоритеті школи, де немає нормального навчання - там діти не виростуть інженерами, програмістами чи лікарями. Як і чому навчили дітей, такі цінності вони й матимуть і будуть за потреби за них воювати.

Що я зрозуміла, проживши ці 1000 днів? ДЯКУВАТИ. ДОПОМАГАТИ. ВЧИТИСЯ. Це те, що я буду робити щодня, щоб виграти разом зі своїм народом війну за майбутнє...