Сестра Світлани загинула в Маріуполі, коли йшла за водою. Жінка так і не змогла з нею попрощатись. 

Я залишались у своєму будинку, ховалися в підвалі. Міна прилетіла біля мого будинку, осколки пробили дах і стіну в залі, але, слава Богу, всі вижили. 

Ми з сім’єю виїхали з Маріуполя, бо жили ближче до Запорізької траси, а сестра не змогла, бо мама була хвора на коронавірус і паралізована, не могла вставати з ліжка. Їх навіть у підвал не могли спустити, вони залишалися на дев’ятому поверсі. Всі будинки в їхньому районі вигоріли, всі вікна були вибиті.

Сестра загинула в Маріуполі під час бомбардування 24 березня, коли пішла до криниці по воду. 

У центрі міста, в приватному секторі, була криничка, куди люди приходили по воду. Туди тричі прилітали міни, і одного разу одна з них влучила в сестру. Мама залишилась там із нею.

Сестру поховав її син у дитячому садочку напроти їхнього під’їзду. Потім тіло відвезли на медекспертизу. Причину смерті намагалися приховати, писали, що причина - серце, але насправді в голову влучив осколок. 

Мама досі залишається у Маріуполі з племінником, вони виживають, як можуть. 

Вона довго не могла отримати пенсію, бо не хотіла оформляти паспорт, але зараз їх змушують, щоб не вигнати. 

Зараз я в Дніпрі, донька навчається в Києві. Дуже хочеться додому і за мамою сумую - вона плаче щоразу, як я дзвоню. Я не можу поїхати назад, бо зараз туди не проїдеш, і боюся, що мене заберуть на підвал. З початку війни я займала активну позицію. 

Я думаю, що війна повинна завершитися наступного року. Дуже сподіваюся, що наші території віддадуть. Моя мрія зараз одна - щоб закінчилася війна. Зараз я проходжу курси самовизначення для жінок, складаю бізнес-план - можливо, відкрию ФОП, стала на облік в Центрі зайнятості. Здоров’я моє сильно підкосилося з початку війни – лікарі знайшли аневризму в аорті, я погано себе почуваю, нерви підкосилися. Дуже переживаю за дітей, щоб у них було все добре. Вірю, що все буде добре.