До війни я жив у Харківському районі, село Циркуни. Усе було добре.

24 лютого 2023 року, о 5:20, почалися вибухи, стрілянина. Біда й горе. Найгірше те, що батьківську хату знищили, сестрі на хату дві ракети впало. Згоріла хата, все згоріло. На нашому дачному будинку розбило дах. Усе це дуже гірко. 

Але харчі й вода ще були, торгівля працювала. Та й власні продукти, консервація стали в нагоді. Тому якось виживали. Хто мав борошно в підвалі, той випікав хліб.

Коли окупанти захопили село аж до окружної дороги, кругом бомбили, ми прийняли рішення залишити рідку домівку. Не так щоби зберегти своє життя, як не бути тягарем для рідних, коли поранять або ще щось. Завантажили свій автомобіль тим, що трапилося під руку, та й поїхали.

Спочатку вирушили до Дніпропетровської області. Знайомі надали притулок. Там перебували з березня до травня. Повернулися, коли звільнили Харків і наше село. Але знову почалися обстріли. І в серпні ми поїхали до Львівщини. Наприкінці жовтня повернулися остаточно. Зараз живемо в Харкові.

Сестрі, яка залишилася без хати, збирали речі – і каструлі, і сковорідки, і все, що потрібно для господарства, дуже допомогли волонтери. Вони й розбомблену батьківську хату накрили від негоди.

Усе сподіваємося, що тиждень-два, і війна скінчиться. Живемо надією, щоб не програти війну.