За час війни Світлана Іванівна збагнула, що родичі можуть стати чужими, а незнайомці – друзями. Її рідна сестра з росії не вірить в те, як їхня армія знущається з мирного населення в Україні. Зате люди, з якими Світлана жила поруч, але майже не спілкувалася, зараз підтримують її і допомагають, чим можуть

Мені 68 років. Я з міста Оріхова. До війни працювала, перед війною вийшла на пенсію. А потім почалося пекло. Зараз вже 70% міста розбомбили. Не вірилося, що це могло статися з нами, і що для нашого покоління будуть такі випробування. У першу чергу думаю про дітей.

Немає ні води, ні газу, ні світла. Сидимо, як щури, в підвалі. Мої діти з внучкою виїхали. Хвилююся, коли з ними немає зв’язку. Весь час – на заспокійливих. Я зараз у Запоріжжі. Інколи приїжджаю в Оріхів.

Найбільше шокувало, що до нас прийшли нелюди, які вбивають навіть дітей.

Моя сестра в росії живе. У нас з нею виникають скандали, бо вона не вірить в те, що тут відбувається. Я хочу їй довести, що їхні військові роблять страшні речі, а вона не вірить. А з деякими людьми я мало спілкувалася до війни - тільки віталася, а тепер ці люди мені допомагають. Це дуже приємно. 

Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова. І ще нам, кому більше 65 років, місцева влада виділяє допомогу.

Правда завжди перемагала, у будь-який час. Дивлячись на хлопців, які нас захищають, сподіваємося, що все буде добре.