Життя в спальному районі Донецька виявилося не таким спокійним, коли почалися воєнні дії. Сім’я відправила Анастасію до Києва, здавалося, ненадовго, проте довелося там залишитися. Її батьки повернулися в Донецьк, і тепер між ними блокпости й кордони. 

Для мене війна почалася в липні 2014 року, тому що події травня й червня нас якось не дуже торкнулися. А ось у липні нам вже довелося переїжджати, і не тільки мені, а й моїм батькам.

Усе було спонтанно. Спочатку ми намагалися думати, що це ненадовго, переїхали в село до родичів. Але зрозуміли, що не можемо в них довго перебувати, тому повернулися додому, забрали необхідні речі – і батьки відправили мене до Києва. Тоді ще працював залізничний вокзал, я встигла на останній потяг, який вирушав до столиці.

Воєнні дії, слава Богу, не бачила. Але я жила в Будьонівському районі, і поруч з нами знаходилося селище Моспине, де йшли сильні бої – були чутні обстріли, видно темні хмари, щось вибухало.

Нашу сім’ю обійшли глобальні зміни, усі залишилися живі, наша нерухомість, квартира, залишилася цілою, її не розгромили. Родичі теж, слава Богу, живі, із ними все добре. Вважаю, що це найголовніше.

Але моя двоюрідна сестра жила недалеко від залізничного вокзалу. Я пам’ятаю, як вона приїжджала до нас, щоб побути в спокійній обстановці. Тому що в них щоранку й щовечора починалася перестрілка, і це дійсно було страшно. Вона реагувала на кожен різкий звук, і мені доводилося її заспокоювати.

Коли я виїхала до Києва, то не усвідомлювала того, що тут залишуся. Я дуже сподівалася на те, що в серпні все припиниться, і ми повернемося до нормального життя. Але коли восени 2014 року розпочали будувати блокпости, стало зрозуміло, що навряд чи це швидко закінчиться. Треба було думати про те, як жити далі в тих умовах, у які нас поставили.

Будучи в Києві, я була підписана майже на всі можливі інформаційні групи, які могли висвітлювати подібні події, писали в чатах про те, де стріляють. Я завжди телефонувала батькам і дізнавалася, чи все з ними добре, чи не стріляють у них, тому що вони трохи пізніше виїхали. Це було найголовніше – чи живі вони, як їхнє здоров’я.

Батьки виїжджали вже з Ясинуватої. Пам’ятаю, я годинами була з ними на телефоні, тому що потяг довго не міг виїхати. Їх довго не випускали, тому що поруч були обстріли й бої, усі боялися, що снаряди влучать у потяг. Його затримували на дві години, але, слава Богу, їм вдалося виїхати.

Мені довелося швидко дорослішати й адаптуватися, шукати собі роботу. Саме з роботою було складно, тому що я вчилася на третьому курсі, без досвіду та ще з Донецька. До донецьких ставилися негативно. Багато хто не хотів брати на роботу, коли бачили прописку. У кожного були свої аргументи. Я абсолютно не розуміла, що я такого зробила, що мене не хочуть брати на роботу.

На сьогодні для щастя мені потрібно, щоб мої батьки були не в Донецьку. Вони повернулися, там у них квартира, робота. Мені для щастя треба, щоб вони були поруч і щоб я за них не переживала. Щоб ми були в доступності для потяга, автобуса, машини, а їхали туди не дві доби, а коли захочеться.

Я в Донецьк не повернуся, уже влаштоване життя в Києві. І я розумію, що навіть якщо війна закінчиться, Донецьку необхідно ще років 10-15, щоб повернутися до колишньої могутності, тому що багато заводів не працюють, багато чого зруйновано, потрібен час на відновлення.