Мати Вадима залишилася в Макіївці, сам він будує своє життя у Костянтинівці, на підконтрольній Україні території. Він не бачить маму роками, але планує повернутися додому, коли закінчиться війна.

Війна – це трагедія, біль і нерозуміння, чому так сталося. Коли в Донецьку спустошили вулиці і на мітингах почалася різанина, я зрозумів, що почалася війна. День і місяць я не пам’ятаю. Це почалося в 2014 році.

Доводилося бачити стрільбу з пересувних гармат. Я був в Макіївці, там всю ніч так гуркотіло, що стіни дрижали. Люди вибігали вночі і ховалися спочатку в підвалах, тому що боялися, а потім звикли, звісно, до цього. Йдеш по вулиці  – і йде хвиля від вибуху майже до дому.

Запам’яталося, скільки горя людям принесено. Моя тітка, якій 86 років, не отримувала пенсію, їй було дуже важко спочатку з продуктами харчування. Тут я можу сказати не в якості реклами, а правду, яка була – Фонд Ріната Ахметова видавав пайки. Люди отримували і завдяки цим пайкам виживали.

У мене друг був керівником дитячого театру, він не зміг виїхати і отримати пенсію і був змушений з життям розпрощатися, бо не було грошей на харчування. Люди помирали з голоду – для мене це саме важке.

Я три роки не бачив маму. Ні я не можу до неї поїхати, ні вона до мене. Хоча мама моя народилася в Костянтинівці, але з Макіївки переїжджати не хоче, їй 90-й рік пішов. Я переїхав, та коли все закінчиться, планую повернутися додому.

Спочатку ми [переїхали] були в місті Жмеринці Вінницької області, в Вінниці трохи пожили, потім в Києві. А потім повернулися знов в Донецьку область.

В моєму житті були і позитив, і негатив. Позитив – те, що я одружився, залишився живий в цьому вирі подій. А негатив – я змушений був покинути Макіївку в одній сорочці, в одних брюках, без змінного одягу, без нічого. Як встиг, так і виїхав.

У Костянтинівці мене часто зупиняли, перевіряли документи, не тільки в мене, а й в інших людей, і досі перевіряють. І постійно був змушений доводити, що я не шпигун, що я нормальна, звичайна людина, яка не цікавиться цими питаннями, шпигунством. Я просто живу.

Для мене комфортні умови життя – це нормальна робота і досягнення миру, відкриті кордони, коли мама може приїхати до мене, а я до мами. Зараз це все закрито, і я з мамою знову по року – два не зустрічаюся, тому що не можемо прихати ні я до неї, ні вона до мене.