Мені 50 років, у мене троє дітей. Дві доньки дорослі, одна живе в Харкові, інша - зі мною. І сину дев’ять років. Я вихователька дитячого садочка. 

Дуже страшний був перший день війни. Доньку викликали на роботу і там їм сказали, що війна. Потім мені сестра подзвонила з Харкова, сказала, що їх обстрілюють. 

Я 16 березня з сином виїхала з Дружківки, рік вдома не була. Повернулася торік у кінці жовтня, тоді вже все було в магазинах.

Мене приємно вразило, як ця біда згуртувала наших людей. Ми їхали потягом евакуаційним, і незнайомі люди нам передавали їжу, воду. Я аж плакала. 

А в негативному плані мене шокувало те, що багато людей, яким я розповідала, що в нас діється, не вірили, що нас бомблять. І друзі, і родичі – вони просто в це не вірили, і все.

Звичайно, ми всі змінилися. Діти мої дуже подорослішали: і доньки, і син. Моя тітка в Ізюмі загинула, багато знайомих там загинуло.

Мені здається, що закінчиться війна – і буде відбудовуватися Україна, підніматися вкотре з руїн. Хочеться, щоб ми були самостійними і незалежними, у межах наших кордонів.