Мені 72 роки. Я жила в Пологах Запорізької області. 24 лютого почалися обстріли. Я спала вдягнена. Бувало, що прокидалася опівночі або о другій годині ночі та йшла в підвал. У мене травмована нога – я не могла швидко сховатися. Боялася ходити далі свого двору. На дорозі лежали металеві осколки.

Обстріли й ракетні атаки дуже вдарили по психіці. Я заливалася сльозами. Навіть зараз мене колотить від кожного гучного звуку. 

У перші два тижні війни не було світла й води. Я топила піч. Неможливо було отримати пенсію. Добре, що в місто привозили хліб і гуманітарну допомогу. 

Через вулицю від мене впала ракета – дитині відірвало ногу, загорівся будинок, в якій мешкала ця дитина зі своєю родиною. Люди допомогли тій сім’ї виїхати. 

Ми з сестрою доглядали маму. Вона померла п’ятого квітня, а восьмого – я з чужими людьми виїхала в Запоріжжя. Тут невістка двоюрідного брата допомогла мені влаштуватися на квартиру. Дякую їй. Я зверталася у Фонд Ріната Ахметова – мені дали допомогу. 

Син з невісткою виїхав через кілька днів після мене. Моя сестра з чоловіком, донькою та внучкою залишилася на окупованій території. Уже чотири дні немає зв’язку з ними. Та й коли вдається додзвонитися, сестра мало що розповідає, бо окупанти прослуховують телефони. 

Я щодня молюся, щоб закінчилася війна. Хочеться додому. Надіюся на наші Збройні сили.