Лемчик Наталія Василівна, вчитель, Ліцей №2 м.Копичинці Копичинецької міської ради Чортківського району Тернопільської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Доню, не переживай, але у вас почалась війна», - перші слова, які я почула 24 лютого 2024 року. Так, знаю, що війна триває з 2014, але цей день був найстрашнішим для всієї України. Час, коли ти усвідомив, що найголовніше для тебе  - це безпека та здоров`я рідних людей. Час, коли серце матері розривається від розлуки з сином, чоловіком, який йде обороняти країну.

Час, коли настає невідомість та покроковість дій. До нас прийшла війна!.. Так… у  цивілізованому світі … вона прийшла.

Життя враз змінилося від буденних справ, роботи, відпочинку до міркувань про правила поведінки у різних ситуаціях під час сигналу повітряної тривоги. Я навіть не знаю, скільки разів я шукала відповідь на питання донечки: «А чого вони напали, що вони хочуть у нас?».

Ми слідкували за новинами, спали в укритті, ванній, коридорі та вірили, що за три дні все зміниться, але тривога продовжувалася і наростала, особливо, коли діти реагували на звуки у небі.

Через кілька днів я вирішила покинути країну і поїхати з дітьми за кордон. Там зі страхом та хвилюванням чекали нас мої батьки. Як важко було чути слова дитини, яка приїхала до бабусі і дідуся в іншу країну і запитує, чому тут немає ванни, а лише душ, де ми будемо ховатися… Невже такого дитинства заслужили наші діти, наше майбутнє покоління? Серце розривалося від неминучої розлуки з рідними, домівкою, до якої дуже звикли.

У цей момент ти розумієш, що, тримаючи за руки дітей, відчуваючи на дотик їхні долоні, ти просто щаслива.

Колись  у мріях та планах був відпочинок за кордоном. Але тепер, коли ми опинилися у безвихідній ситуації, ні радості, ні усмішки це не викликало. Так ми прожили без особливого настрою (просто в безпеці) 4 місяці. Починається новий навчальний рік, діти прагнуть ходити тільки у свою українську школу, ти педагог, і також бажаєш працювати в рідній країні.

Все! Ми повертаємося і приймаємо ситуацію. А ще ми із заходу України - і тут все ж таки спокійніше.

Далі працюємо на перемогу… Волонтерство, благодійність, щоденна допомога, донати… Ми змирилися із вимкненнями світла, які і зараз тривають, моторошним сигналом повітряної тривоги, який лунає іноді кілька разів на день. Але  все забувається, коли твоя сім’я разом у любові та злагоді. Ми і далі переживаємо найстрашніше, коли привозять на щиті загиблого Героя. Це невимовний біль родини, України, коли цвіт нації, найкращі віддають своє життя у цій бездушній, нікому не потрібній війні.

Біль…сум….сльози охоплюють нас, та все ж ми працюємо далі… Щодня у кожного українця одна мрія, спільна для  всіх - мир та перемога.

Вже 2 рік триває  повномасштабна війна і  10 років АТО. Люди виснажені ….  Усі ми хочемо почути  омріяні слова: «Все…Кінець…Війна закінчилася…» Це страшно, коли щодня в країні гинуть люди, потрапляють у полон, лікарні. А ще стає страшно, коли ми обговорюємо тему меморіальних дощок, які потрібно встановити, щоб вшанувати пам’ять загиблих Героїв, які навчалися у нашій школі…

У підсвідомості зринає думка, скільки їх ще буде, чи залишати місце?..

Мій  шлях, як і кожного українця, продовжується. Можу сказати одне: люди стали більше цінувати радісні миті, любити рідних, виявляти повагу, розуміння, висловлювати почуття вдячності. Наша віра тримає наш фронт, тримає нашу оборону, тримає наші життя. Розумію, що мій шлях не такий болючий, як у тих, хто залишив домівки, змінив роботу, місце проживання (сьогодні вони мають сумний статус внутрішньо переміщених), або втратили когось на війні, але все ж…

Наступну роботу хочу писати вже про успіх наших військовослужбовців та омріяну, вимолену перемогу України. Разом до перемоги!