Данильченко Світлана, 9 клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данильченко Надія Валеріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Це мало чи багато? Якщо для щастя, мабуть, мало. А для війни? Пам’ятаю той страшний день. Ми солодко спали, як завжди. Мама зайшла в кімнату і якось незвично промовила: «Діти, прокидайтесь. Війна.» Її голос був тихим і тремтливим. А далі пакування речей, тривожної валізки (у нас її не було, бо до останнього батьки сподівалися, що цього не станеться).

Ми, тоді ще малі (мені 12, Олі 9, а Дарині 7),  зовсім не розуміли, що життя перевернулося з ніг на голову. Ще й день видався похмурим, прохолодним. Уся країна плакала.

Ми подорослішали в один день. Навіть найменша Даринка мовчки спостерігала за діями батьків, людей на вулиці, подіями в Україні. Удома залишатися небезпечно. Поруч об’єкт! Ми переїхали до бабусі на околицю міста в приватний сектор. Ураз усе стало пусте, неприємне, ніби чуже. Як важко прощатися з домівкою! Потрібно взяти лише найнеобхідніше. Ми не поїхали за кордон, хоча як багатодітна родина мали право. Проте розуміли, бо чули це від мами, що не можемо залишити тут на самоті своїх бабусю й дідуся.

Так і трималися всі разом! У дорослих навчалися мудрості, сміливості, взаємопідтримки, людяності та доброти.

Нам пощастило більше аніж дітям східних, південних, північних регіонів нашої країни.  Кілька місяців поспіль ми повернулися додому. Нас чекали улюблені іграшки, дорогі серцю світлини, наші затишні ліжечка. Ми стали дисциплінованіші, відповідальніші, особливо після першого прильоту. Страх, розгубленість, неймовірні переживання за своїх рідних  сестричок і батьків, а під ногами дрібнесенькі шматочки скла, у повітрі  запах пороху та дим неподалік…

Місто здригнулося. Люди допомагали одне одному. Горе об’єднує. Пощастило, що без жертв. Проте спокою вже немає. А далі постійні тривоги, ночівля в коридорі між двох стін, бо укриття далеко.

Дехто каже, що звик до вибухів. Але я не розумію,  як до цього можна звикнути. Ми, дякуючи Богові, чуємо їх рідко, але цей звук перевертає твою душу, свідомість, уселяючи  страх за близьких, знайомих і незнайомих. Усі міста моєї України стали рідними. Ми переживали  й  ридали разом з Бучею, Дніпром, Харковом, Сумами, Черніговом, Стриєм, Старокостянтиновом, Львовом, Миколаєвом, Одесою…

Нині 959-й день війни. Страху майже немає. Чіткий алгоритм дій у разі тривоги. Живемо по-новому. Одним днем.

Під час атак допомагає молитва. Я ще підліток, але розумію, що ми в цьому світі мало що вирішуємо. Війна навчила цінувати інше, більш важливе: красу природи, сонце, усмішку мами, тата, обійми рідних, тихий день,  ніч без тривог, витівки сестричок, гостини в дідуся й бабусі, шкільні будні… Я не знаю, як далі складеться моє життя, але ця жахлива кривава Війна зробила велику справу – змінила мою душу, навчила цінувати, берегти й підтримувати одне одного.  Вірю, що скоро  буде МИР і ПЕРЕМОГА, Україна вистоїть, їй це не вперше, на жаль. Проте щоразу вона і ми, її діти-українці, стаємо сильнішими, вільнішими, мудрішими.

1000 днів війни. Це багато. Особливо для нас, дітей. Ми втратили дитинство. Нас більше не радувало день народження, новий рік, коляда, нецікавими стали пісні, фільми… Тоді  життя складалося з новин, тривог, коридору, часом страшних вибухів.

Нині ми робимо все можливе, щоб кожен день був важливим і неповторним. Завдяки нашим Захисникам ми вчимося в школі, відзначаємо свята, до нас повернувся чудовий настрій, радість відчуттів. Я щаслива, що живу саме тут – у рідному місті, у чудовій незламній Україні! Слава Україні! Героям слава!