Шепель Ірина, 10 клас, Таврійський ліцей Голопристанської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плотнікова Наталія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я дуже люблю літати! Ні, не літаком. Уві сні. Легко. Фантастично. Цікаво. Коли була маленькою, часто, перебуваючи у глибокому сні, літала над землею куди хотіла. Мама говорила, що то я росту. Тоді сни були кольоровими, щасливими..

Друзі, рідні в цих сновидіннях були радісними, веселими. ....БУЛИ. 1000 днів тому.

Я ніколи не боялася літаків. Вже звичними стали сімейні літні подорожі в Туреччину, Єгипет. Із Херсону ми спокійно могли потрапити на узбережжя Африки за три години. Так, звичайно, літаком — безпечним, зручним, таким блискучим, білим із синім кружечком. Я його пам'ятаю. Не забула. А потім побачила інший, вірніше спочатку почула гучний скрегіт металу.

Здавалося, що він впаде на мій дім. Із якимись плямами. Різкий, безжальний, військовий. Більше я мирних залізних птиць не бачила. НІКОЛИ. 1-й день війни.

У моїй пам'яті закарбувалися хвилини прощання з рідним домом.  Сідаючи до автівки,  оком сфотографувала заквітчане рідне подвір'я, будинок. Я була тут щасливою.

Я була вдома! Кожна комашина, тварина, рослина була рідною, моєю! БУЛА. 92-й день війни.

Вам доводилося починати все спочатку? Скажете: «Іринко, дитино, що тобі треба? Жива, здорова. Слава Богу! Батьки є? Спати є де? Одягнута? Не голодна? То радій життю надалі». Так то воно так. Для мене Вінниччина стала прихистком. Місцем, де мої батьки можуть працювати, вільно говорити українською, іноді сім'єю посидіти в кав'ярні, піцерії. А ще — ми, діти,  знаємо, що їх ніхто не забере в підвал на допит.

Я маю можливість ходити до місцевої школи, але для себе вирішила продовжувати вчитися у рідній. Нехай дистанційно. Ми справимося.

Так я можу бачити своїх друзів, вчителів далеко від дому. Відчуваю постійну їх підтримку, готуючись до конкурсів, олімпіад. Таке собі звичне шкільне життя. Це важливо. ЗВ'ЯЗОК.

Отже, тепер я — ПЕРЕСЕЛЕНКА. Якби ви тільки знали, як мені не подобається це слово. Хто його придумав? Яка я переселенка? У мене дім!

А ще я — СПОРТСМЕНКА. Продовжую займатися баскетболом. Правда, раніше наша команда грала за сонячну Херсонщину. Але то нічого. Все є Україна! Головне, у чому я впевнена — кожна гра — це також боротьба, внесок у нашу перемогу.

Спорт дає мені сили, впевненість у собі, можливість  відволіктися від тривожних думок.

Для нашої родини стало традицією щороку, до Дня захисника України, виготовляти патріотичні стрічки для військовослужбовців, які проходять службу в Херсоні.

Менша сестричка малює малюнки.  

Звичними стали дні, коли ми всі разом ходимо плести маскувальні сітки. Це НЕОБХІДНО НАМ.

Думаю, всі, хто це читає, розділять зі мною думку про те, що батьки хочуть бачити своїх дітей щасливими, здоровими, освіченими.

Мої мама й тато — такі! Вони підтримують нас, чотирьох дітей, у всьому. Бачу, як їм важко. Не просто фізично, а й психологічно.  Та разом ми ВСЕ ПОДОЛАЄМО.

1000 днів війни. Така велика кількість сонячних світанків і темних ночей. Тривоги, дні й вечори без світла, перебої з водою, години у сховищах...Чи літаю я нині? Ні. Думаю, тому, що виросла. Тепер у мене інші сни. Тривожні, швидкі.

Проте я палко мрію повернутися додому, на свій лівий берег Херсонщини, у рідне село. А МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ. Я знаю!